Ганна Степанівна сиділа у маршрутці, дивилася у вікно на знайомі вулиці. Щоденний шлях на роботу — ті самі зупинки, ті самі обличчя сусідів. Але сьогодні все було інакше. Сьогодні їхала востаннє.
У сумці лежала заява про звільнення за власним бажанням. Стандартна формулювання, нічого особливого. Та за цими словами ховалася історія, у яку Ганна Степанівна досі не вірила.
Маршрутка зупинилась біля торгового центру, де розташовувався офіс фірми сина. Тієї самої фірми, де вона чотири роки працювала бухгалтером. Тієї самої, яку Андрій заснував одразу після університету за її підтримки.
— Мамо, ти впевнена? — спитав вчора Андрій, коли вона принесла йому заяву. — Може, подумаєш ще?
— Впевнена, сину. Так буде краще.
А зараз, піднімаючись до офісу, Ганна Степанівна відчувала, як серце стискається. Чотири роки життя, праці, гордості за сина — все позаду.
Все почалося з того дня, коли Андрій привів додому Олену. Гарна, розумна, з економічною освітою. Ганна Степанівна відразу їй сподобалася: щаслива, що син знайшов гідну дружину.
— Мамо, знайомся — Олена. Моя наречена.
— Дуже приємно, Ганно Степанівно. Андрій так багато про вас розповідав.
Вони одружилися за рік. Весілля було скромне, але тепле. Ганна Степанівна сама готувала, прикрашала зал, метушилася. Хотіла зробити свято незабутнім.
Після весілля Олена переїхала до них. Двокімнатна квартира, тіснувато, але жили дружно. Ганна Степанівна завжди мріяла про онуків, про сміх у домі.
— Мам, може, Олена працюватиме з нами? — запропонував Андрій одного вечора. — У неї економічна освіта, допоможе розвивати фірму.
— Звісно, — погодилась Ганна Степанівна. — Чим більше розуму, тим краще.
Олена почала працювати менеджеркою. Енергійна, цілеспрямована, швидко розібралася і принесла фірмі нових клієнтів.
— Ганно Степанівно, можна поговорити? — зайшла одного дня Олена до бухгалтерії.
— Звісно, доню. Що трапилоОлена запропонувала оновити бухгалтерські програми, і Ганна Степанівна, хоч і давалося їй це важко, з усіх сил намагалася вчитися, але з часом її помилки почали коштувати фірмі штрафів, і одного дня син, соромлячись, попросив її звільнитися, а вже вдома Олена радісно розповіла, що вони чекають дитину і тепер у Ганни Степанівни з’явиться нова робота — доглядати за онуком, і, стоячи на автовокзалі з чемоданом до села, де її чекала стара подруга, вона нарешті зрозуміла, що її рідні люди не зрадили, а просто зробили вибір, який здавався їм правильним, а головне в житті — знайти в собі сили почати все спочатку.
