Я віддала все заради щастя доньки… а натомість отримала зраду
Ніколи не мріяла про розкіш. Моє життя — низка поступок, праці та тихих жертв. Не вимагала багатого — ні від долі, ні від людей. Єдине, чого справді хотіла — щоб моя дитина була щасливою. Мала родину, тепло, любов. Заради цього йшла на все. Навіть коли серце тріскалося на частини.
Мене звати Галина, мені 57. Моя донька, Соломія, — моє єдине скарб. Чоловік загинув, коли їй виповнилося вісім. Мені ж було тридцять два. Ми з Олексієм прожили лише десять років, але він став моїм світом. Його смерть поділила життя на «до» та «після». З того часу я жила не для себе — для неї. Працювала за двох, аби доньці нічого не бракувало: навчання, одяг, мрії.
Соломія закінчила університет, знайшла гарну роботу. Зустріла коханого. Її вибір, Андрій, здавався спокійним, вихованим, трохи замкненим. «Надійний», — казала вона. Щиро зраділа, коли вони вирішили одружитися. Готувалися до весілля, а я думала — де вони житимуть?
Материна однушка — затиснена. А моя двокімнатна у центрі Києва — простора, світла, з ремонтом. Тоді й ухвалила рішення: переїду до матері, а їм віддам свою оселю. Не вагалася. Це була моя інвестиція в їхнє майбутнє. Так, важко було покидати дім, де пройшло все моє життя. Але повторювала: заради доньки… усе заради доньки.
Перед від’їздом оновила стіни, замінила світильники, полагодила сантехніку. Грошей на розкішний ремонт не було, але квартира сяяла чистотою. Сама Соломія казала: «Мамо, тут так затишно». Я їй вірила.
А потім прийшла його мати — Людмила Степанівна. Жінка гучна, владна, зі звичкою дивитися звисока. Відразу заявила:
— А коли ви, Галино Василівно, зробите справжній ремонт? Молодим треба починати з красивого!
Спробувала пояснити, що все в порядку, але вона махнула рукою:
— Що ви! Шпалери — ще з совка. Кухня — наче з минулого століття. Хіба так живуть?
Зціпивши зуби, запитала:
— Можете допомогти коштами, якщо таке незадоволення?
Вона усміхнулася зневажливо:
— Вкладатися у чужу власність? Дякую, не треба.
Промовчала. Гірко було. Дуже. Але зітхнула — заради доньки. Заради їхнього спокою. Не хотіла бути тією свекрухою, що лізе у життя. Переїхала до матері. Не дзвонила, не нав’язувалася, не приходила без запрошення. Поважала їхній простір. Думала — нехай живуть, як хочуть. Я поруч, якщо знадоблюся.
Та «знадобитися» мені так і не довелося.
Перед Різдвом, як завжди, закупила продуктів. Більше звичного — подумала, поділюся з дітьми, полегшу їм клопіт. Сумки важкі, руки тремтіли. Телефон десь глибоко в кишені, діставати незручно. Вирішила — зайду без попередження, адже я мати. Що тут поганого?
Увійшла. Двері були відчинені. На кухні сиділа Людмила Степанівна, розгортала кондитерський альбом. Поряд — список гостей на святвечір. Я завмерла.
— Ви… готуєтесь? — прошепотіла.
Вона подивилася на мене, наче на сторонню:
— Хіба не знали? Ми з Соломією та Андрієм влаштуємо свято тут. Збереться вся родина…
Уся. Але не я. І не моя мати.
Відчула, ніби щось тріснуло всередині. Віддала власну оселю. Пішла без нарікань, без умов. Не лізла, не нагадувала про себе. І що в відповідь? Навіть не запросили на перше спільне свято. Ніби мене нема.
Вийшла мовчки. Залишила пакети біля дверей і пішла назад крізь снігопад. Ніхто не вибіг. Не подзвонив. Навіть не спитав, чому пішла.
Не знаю, як з цим жити. Як пробачити. Як знову дивитися у вічі, коли серце розбите. Не розумію, чим заслужила таке. Віддала найкраще. Усе, що мала. А натомість — байдужість. Більше не чекаю подяки. Просто хочу, щоб мене не кидали.
Скажіть… а ви б змогли пробачити?