Деньник. Київ, 2023 рік
Часом життя розсипається на дрібні осколки, і опиняєшся серед них, не знаючи, як зібрати все докупи. Мені виповнилося 45, коли все, що для мене було цінним, наче випарувалося за одну ніч. Чоловік пішов, схилив нашого сина Юрка на свій бік, і в один момент я залишилася зовсім одна. Життя втратило барви: порожня квартира, через яку лунала тиша, і відчуття повного безсилля. Потрібно було виживати, тому я влаштувалась прибиральницею в найближчу київську школу, аби мати змогу сплачувати за комунальні та зберегти дах над головою.
Але через постійний стрес від розлучення, сварки і походи до суду, думки плуталися, руки не слухалися, і мене звільнили. Я справді відчула тоді втрачено все: дім, сімю, віру у себе. Дні й ночі я блукала Хрещатиком, наче безтілесна тінь. Здавалось, я сама й стала отим сміттям, котре підмітала у школі.
Одного вечора, коли стоптані черевики ступали по розмитому дощем асфальту, мене раптом осліпило світло фар. Очі ще допитливо блукали по землі. Раптом почула різкий скрегіт гальм просто переді мною зупинилася автівка. Я застигла, не в силі рушити з місця. Потім вийшов високий чоловік у робочому одязі, обвітрений, із такими рідними голубими очима. Він вигукнув: Ваша ж мати, пані, куди ви йдете, ви ж під машину мало не потрапили! Слів у мене не було я лише мовчки кивнула.
У цю саму мить до нас підійшла бабуся із псом на повідку. Вона стиха сказала йому: Не сваріть, хіба не бачите, що людині важко? Може, треба допомогти… Ці прості слова змінили щось у мені. З цього вечора розпочався мій новий шлях.
Добра пані Марина учителька з тієї ж школи, яка вже мала досвід непростих випробувань, запросила мене допомагати у благодійному притулку на Берківцях, де сама була волонтеркою. Там я зустріла Олексу, колишнього психолога, що присвятив життя допомозі людям у кризах. Він став моїм наставником. З його підтримкою я вперше спробувала групи психологічної підтримки, полюбила арт-терапію, опановувала нові навички. З кожною зустріччю і відвертою розмовою я вчилася довіряти і собі, і людям. Я відчула: моє минуле не визначає мою цінність, і навіть найдраматичніший досвід не вирок.
Водночас мій Юрко також змінився. Переживши моменти, що боляче вдарили і по ньому, він теж отримав підтримку психолога й став відвертіше говорити зі мною. Крок за кроком між нами зявилося розуміння, що біда у сімї це сукупність багатьох помилок, і не моя вина одна тут.
За кілька місяців я влаштувалася працювати у міській бібліотеці. Тут зустріла багато жінок, які також проходили через випробування. Разом ми знаходили відраду, обговорювали проблеми, навчалися чомусь новому. Я відчула, як разом сили стає більше, і поступово впевненість поверталась до мене.
В бібліотеці я познайомилася із молодою жінкою Даркою ентузіасткою та активісткою, що боролася за права українок у складних ситуаціях. Вона запросила мене взяти участь у її проєктах для підтримки жінок.
Головне мати сили змінюватися. Це найцінніше в тебе, говорила Дарка.
Я почала вивчати психологію та соціальну роботу онлайн, щоб глибше розуміти, як допомагати іншим і собі. Через спільних знайомих познайомилась з Галиною мудрою, досвідченою, яка стала моїм моральним орієнтиром. Вона навчила мене відстоювати себе, цінувати те, ким я є, і не соромитися починати заново.
Юрко і я потрохи відновили наш зв’язок. Він став дорослим і самостійним, зігрівав мене своєю підтримкою. Ми гуляли по Володимирській гірці, говорили про мрії і майбутнє. Зрозуміла: сімя і довіра ось справжні цінності.
Якось, набравшись сміливості, я стала волонтеркою у дитячому центрі для дітей із малозабезпечених сімей. Тут я вперше зрозуміла, що в моїй долі зявилась справжня місія ділитися тем, через що пройшла, і підтримувати інших.
Наші зустрічі у бібліотеці, семінари, які організовувала Дарка, стали для мене ковтком повітря. Разом з Галиною ми започаткували жіночу групу підтримки. Тут кожна могла виговоритися, отримати пораду, обійняти когось із близьких по духу й відчути себе не самотньою.
Одного разу до мене звернувся юнак Богдан, який пережив схожі кризи і мріяв стати наставником для дітей, що лишилися без підтримки. Я стала його супроводжувати в подальших кроках: ділилася досвідом, мотивувала, допомагала з навчанням.
Моє життя знову наповнилося енергією, сенсом. Я писала статті, брала участь у міських захоплюючих заходах, ділилася історіями і відчувала глибоке задоволення, що мої слова допомагають не здаватися, спонукають йти вперед.
Юрко, надихаючись моїм шляхом, теж поставив перед собою ціль: вступив на економічний факультет КНУ, мріяв про власні звершення. Ми стали справжньою командою.
Згодом усе моє життя закрутилося навколо волонтерських проєктів, націлених на підтримку молодих українок і матерів у кризових обставинах. Я проводила тренінги, ділилася набутим досвідом, бачила, як у жінок зявляється віра в себе, як вони долають страх змін.
Мене запросили виступити на форумі щодо соціальної справедливості у Львові. Там я вперше сміливо поділилася своїми уроками та вразила серця слухачів. Усвідомила, що цей шлях важливий не тільки для мене, а й для сотень, хто ще шукає свою дорогу.
У стосунках із Юрком стало ще більше довіри. Ми разом їздили у Карпати, ділилися мріями, будували плани. Я зрозуміла: найцінніше це любов, сімя, вміння бути поряд.
Поступово я зацікавилась літературою і почала писати власні спогади, щоб залишити слід і дати іншій жінці надію. Мої слова ставали підтримкою, і я це бачила у сповнених вдячності листах.
Зрештою, я зробила простий висновок: будь-який досвід, навіть найболючіший, може стати точкою зростання і нової надії. Головне цінувати шлях, вірити у майбутнє і множити добро.
Мій маршрут це шлях між втратою й відродженням, повний випробувань і перемог. Я навічно вдячна долі за кожний прожитий день, бо завдяки їм я стала собою. Попереду нові шанси та зустрічі. Я живу нині і вірю на горизонті обовязково вигляне сонце!
