«Я пішла з родини, а син залишився з батьком… Тепер він ненавидить мене й вважає зрадницею»
Мене звуть Оксана, мені 42 роки. У мене є син — Дмитро. Йому недавно виповнилося шістнадцять. І хоч я всі роки намагалася бути йому найкращою матір’ю, сьогодні він не хоче чути навіть мого голосу. Називає зрадницею, яка кинула рідних. А все через те, що колись я пішла від його батька — і з того дня стала для нього ворогом.
З Андрієм ми прожили разом чотирнадцять років. Все почалося, як у казці: кохання, весілля, народження дитини, спільні мрії. Але з часом почуття згасли, залишилися лише обов’язки. Ми перетворилися на сусідів: він — у своєму світі, я — у своєму. Жодної підтримки, жодної щирої розмови. Дім став тихим полем битви, де кожне слово різало глибше леза.
Коли я зустріла Миколу, не планувала нічого. Проте вперше за роки відчула, що мене бачать, чують, поважають. Він став променем світла у моїй темряві. І я наважилася. Вирішила піти. Не втекти, не зрадити, а звільнити себе — і, як мені здавалося, дати шанс усім почати життя знову.
Але реальність виявилася жорстокою.
Андрій лютився. І, звісно, використав найсильнішу зброю — Дмитра. Він категорично заборонив мені брати сина, а коли я спробувала поговорити, почула:
— Я залишаюся з татом. Він справжній. А ти — зрадниця.
Я не могла забрати його силою. Не мала морального права. Залишалося лише вірити, що колись він зрозуміє.
Я сумлінно перераховувала гроші щомісяці. Інколи — двічі. Купувала речі, ліки, допомагала з навчанням. Андрій незабаром звільнився і припинив працювати. Спочатку казав, що шукає себе. Потім — що хворіє. А тим часом жив на мої перекази. І вмовляв Дмитра, що я відвернулася від них, що скуплюся на копійки, поки вони ледве зводять кінці з кінцями.
А тим часом у соцмережах я бачила, як батько балує сина: дорогі кросівки, гаджети, доставлена її, подорожі. Спочатку раділа — хай у дитини все є. Але згодом зрозуміла: Андрій просто маніпулював мною та грошима.
Микола, мій чоловік зараз, запропонував інше:
— Оксанко, ти не зобов’язана годувати дорослого чоловіка. Ці кошти можна відкласти на рахунок для Дмитра — на його майбутнє, навчання, житло. А не на розваги, поки його батько сидить вдома, а ти працюєш на знос.
Я вагалася. Але потім наважилася. Подзвонила Андрію й сказала, що більше не буду перераховувати йому гроші. Що пора йому взяти на себе відповідальність. Що я відкрила рахунок на ім’я сина — і тепер усі кошти йтимуть туди.
Реакція була передбачуваною. Погрози, образи, шантаж. Андрій заявив, що подасть до суду за неуплату аліментів. Але я знала: юридично він безсилий — офіційно вже роки не працював, а гроші я надсилала добровільно.
Навіть усвідомлюючи свою правоту, відчувала себе переможною. Бо найгірше — не сварки, не звинувачення. Найгірше — погляд власної дитини. Лід у очах.
— Ти нас кинула. І навіть грошей пожаліла, — пролунало в трубці.
Я намагалася пояснити, що не відмовилася від нього. Що роблю все для його майбутнього. Але Дмитро вже не чув. Він зробив вибір. Вибрав батька. Або — ілюзію, яку той створив.
Тепер я живу з відчуттям, що стала чужою для рідної дитини. Кожної ночі думаю: чи був інший шлях? Чи варто було йти, якщо все закінчилося так?
Та я знаю: це була боротьба за своє життя. І зараз я не дозволяю собі зламатися. Я все ще його мати. Все ще люблю. І все ще вірю, що одного дня він побачить правду. Не мою. Ту, що проросте крізь його власні сумніви, коли він дорослішає. Коли зрозуміє, як усе було насправді.
Я не чекаю подяки. Просто чекаю дня, коли він знову промовить «мамо». Без гніву. Без докорів. А з тим теплом, яке колись втратилося.
