Прожили вони разом тридцять п’ять років. Майже півжиття. Дмитро та Оксана. Їхня історія почалася, як у старовинних історіях — з танців під дощем, нічних розмов та спільних мрій про хату із садом. Оксана — тендітна, тиха, але з залізною волею. Дмитро — амбітний, з полум’ям у погляді, завжди жадібний до більшого.
Вони пройшли крізь усе: злидні, борги, переїзди між містами, втрату близьких. Коли Дмитро розпочав бізнес із нуля, саме Оксана тягла на собі все — дітей, хвороби, рахунки, побут. А коли справа нарешті «пішла», і життя наповнилось статками, Дмитро… закохався. У молоденьку секретарку з довгоногими силуетами. В ту, що сміялась над його жартами й торкалась його руки на секунду довше, ніж треба.
Рішення прийняв швидко. Найняв найдорожчих адвокатів, щоб відібрати хату — ту саму, яку вони будували разом, де Оксана садила троянди та вишивала рушники. Хату, що колись була їхньою спільною мрією.
Суд віддав будинок Дмитру. Оксана мала два місяці на переїзд. Та впоралась за два дні. Без сліз, без істерик. Мовчки зібрала речі, викликала вантажівку. На прощання ж, наче символ усіх принижень, розклала по хаті щепотки варених раків — у карнизи, щілини під вікнами, вентиляцію. Залишки вечері, яку приготувала собі на останнє — прощальний стіл у порожніх стінах.
Через тиждень нова пасія Дмитра в’їхала в «мрію». Будинок здавався ідеальним: світлий, з каміном, терасою. Та вже за добу з’явився дивний сморід. Гнійний, нестерпний. Його не вивітрювали, не перекривали ароматами.
Пахло гірше. Мили підлоги, міняли штори, вмикали очищувачі. Перекладали паркет. Даремно. Друзі перестали заходити — ніхто не витримував смороду.
Дмитро вирішив продати хату. Та чутки у районі розлетілися швидко. Покупці тікали через півгодини. Ріелтори відмовлялись. Дім став проклятим.
Пара взяла кредит під заставу нового житла. Гроші танули. А потім Дмитру подзвонила Оксана.
— Як справи, Дмитре?
— Погано, — зірвалось у нього. — Дім не продається. На межі банкрутства.
— Дивно, — спокійно відповіла вона. — Я, до речі, суму за тим домом. Може, продаси його мені? За смішну сумму. Скажімо… за 10% вартості?
Дмитро ледь не плакав від полегшення. Звісно! Хай 10% — лише позбутись кошмару.
За день угоду оформили. Дмитро з новою дружиною виїхали. Оксана увійшла в порожній дім, вдихнула глибоко — і вперше за роки щиро щось усміхнулась.
Та історія не скінчилась.
Нова пара вирішила забрати зі старого дому все: меблі, килими, навіть карнизи! Особливо карнизи. Дмитро не міг дозволити, щоб колишня отримала хоч цвях. Він сам викрутив усі планки. І разом із ними вивіз… джерела смороду.
У новому домі вонь з’явилася вже вранці.
Оксана знала, що так станеться. І більше не дзвонила.
Тепер у своїй хаті вона насолоджується тишею, свіжим повітрям і садом, де цвітуть її троянди. А Дмитро… живе у проклятті, яке створив власними руками. За зраду. За гординю. За те, що забув, хто стояв поруч, коли в нього не було нічого.
