Завжди думав, що родина — це найголовніше. Особливо коли є взаємопідтримка, тепло й готовність допомогти. Але все це працює лише доти, доки хтось не починає вважати твою доброту обов’язком, а підтримку — безкоштовною послугою.
У мене з дружиною Оленою міцна сім’я. Прожили разом десять років, виростили двох чудових дітей — Максима й Софійку. Нещодавно нарешті закрили іпотеку за трикімнатну у Львові, навіть отримали знижку за дострокове погашення. Здавалося, життя налагодилося, стало спокійним і передбачуваним. Поки у нашому домі не з’явилися два маленькі вихори — племінники моєї дружини.
Все почалося з дрібниці. Її молодша сестра Мар’яна — жінка непроста. За плечима три невдалих шлюби, двоє синів від різних чоловіків і нескінченні пошуки «справжнього кохання». Після чергового розлучення вона, мабуть, вирішила, що діти їй не потрібні, бо «справжнє щастя» — це чоловік. Раніше залишала їх у моєї тещі, але бабусі вже важко впоратися з двома енергійними хлопчиками. Тож Мар’яна звернула погляд на нас.
“Олег, ну що тобі коштує? Лише на суботу! Ми з Олександром (останній її кавалер) підемо у кав’ярню, відзначимо знайомство. Ввечері заберу, слово честі!”
Я не заперечував тоді. Хлопці дружать з нашими дітьми, граються, сміються — нічого страшного. Пусть побудуть вечір — не проблема. Але «вечір» швидко перетворився на «до неділі», потім на «залишу у п’ятницю, заберу в понеділок», а останньою краплею стали три тижні, коли Мар’яна з новим парубком махнула до Туреччини, схопивши «гарячі» путівки. Без дітей, звісно.
“Та ну, Олег, що тобі? Три тижні — не вік! Ну погодуєш, ну постираєш їм сорочки, яка різниця? Вони ж у тебе як рідні!”
Ні, Мар’яно. Не як рідні. У мене є свої діти, яких я люблю, виховую, у яких вкладаю душу й сили. А ти привозиш своїх, немов валізи до камери схову, і вважаєш, що так можна, бо «ми ж родичі».
Так, у квартирі місця достатньо. Але фізично нас тепер шестеро. І це не просто шестеро. Це четверо дітей, у кожного — свої бажання, капризи, потреби. Вони галасують, сваряться, бруднять усе навколо. Заспокоїти їх хоча б на півгодини — вже подвиг. А мені ще й готувати, прати, перевіряти уроки, купувати продукти, та й самому не збожеволіти.
Олена бачила, як я виснажений. Я намагався триматися, не сваритися, не показувати слабкість. Але одного вечора просто сів на кухні й тихо заплакав від втоми. Дружина підійшла, обняла. Ми поговорили. Спокійно, без криків. Я сказав, що більше так не можу. Що не хочу бути другим батьком її племінникам. Що не готовий робити наш дім перевалочним пунктом для романтичних пригод її сестри.
“Нехай приходить у гості. З дітьми — будь ласка. Пограються, поспілкуються. Але жити у нас тижднями — годі. Я — не нянька, а ти — не черговий по родині. У нас теж є своє життя, свої межі”.
Вона погодилася. Сказала, що зрозуміла. І пообіцяла поговорити з Мар’яною.
Тепер я чекаю. Із тривогою й надією. Бо певен: її сестра не порадіє. Вона звикла, що все навколо — для неї. Що всі їй щось винні. Що діти — це загальна турбота, доки вона влаштовує власне життя.
Та годі. Виховувати — означає бути поруч, а не звалювати на інших. Я не кажу, що чужі діти — чужа біда. Але коли за твоїми дітьми роками доглядають інші — це вже не допомога, це — байдужість.
Я втомився. Я хочу повернути наш дім. Нашу родину. Наші вихідні без «тимчасових мешканців». Сподіваюся, Олена збере слово. І що Мар’яна нарешті зрозуміє: народила — виховуй сама. А не розраховуй, що хтось завжди підставить плече. Особливо якщо сама від нього постійно відвертаєшся.
Мораль проста: доброта має межі, і навіть родинні зв’язки не повинні перетворюватись на тягар.
