Йду звичною доріжкою до дитячого садка — тією самою, якою вже роками бігаю за своєю улюбленицею Соломією. Зазвичай внучка помічала мене першою й летіла з криком: «Ба-а-а-а!» у мої обійми. Але цього разу все було інакше. Я побачила її здалеку: вона зробила крок назустріч, очі спалахнули, але вихователька одразу ж зупинила її, щось тихо прошепотіла — і Соломія, похилившись, повернулася та пішла в куток з іграшками. А мені та ж вихователька спокійним, але співчутливим тоном пояснила:
— Вибачте, але мама залишила заяву. Віддавати дівчинку можна лише їй чи батькові. Більше нікому.
Я стояла, наче в землю вроста. Наче по обличчю вдарили. Як так? Чому? Адже я ж не чужа! Це ж моя внучка… Я завжди була поруч — не за подяку, а з любові.
Моя донька Оксана вийшла заміж п’ять років тому. А через два роки народилася Соломія — наше сонечко. Я не просто допомагала, а буквально вплелася в їхній ритм життя: годувала, гуляла, колихала, читала казки, відводила до садка й забирала. Особливо коли Оксана з чоловіком потонули в роботі. Зять часто затримувався до ночі, Оксана приходила в кінці дня — у групі залишалася лише Соломія та один хлопчик, чиї дідусь і бабуся живуть в іншому місті. А я — поруч! Завжди була!
Але вся ця біль й образа спалахнули через, здавалося б, звичайну розмову за суботньою кавою. Я принесла пампушки, Соломії — нову ляльку, і помітила, що в Оксани змінилася хода й округлився животик. Підозри підтвердилися — вона чекала другу дитину. І я, як мати, не змогла мовчати:
— Оксанко, ти що, справді вирішила ще одну дитину народити за вашого фінансового стану?
Вона спокійно відповіла:
— Так. Ми хочемо. Вважаємо, що саме час. Різниця між дітьми буде якраз підходяща.
І тут почалося. Я не втрималась: нагадала, що квартира в іпотеці, що на роботі ледь не на пальцях ходять, щоб начальство не скоротило, що ледве дотягують від зарплати до зарплати. Я відверто сказала, що не уявляю, як справлюся з двома внуками на руках.
Оксана спалахнула. Зять мовчки вийшов із кімнати, не бажаючи втіручатися, а вона — вилила на мене все:
— Ми тебе ніколи ні про що не просили! Ти сама бігаєш, сама пропонуєш допомогу, а тепер ще й у претензії? Дякуємо, мамо, але далі ми впораємося без тебе.
І справляються. Але якою ціною? Соломія — дитина чутлива, сором’язлива, тиха. У садку їй важко: то іграшку заберуть, то в гру не беруть, то штовхнуть. А тепер, коли її не забирають після сну, а залишають до останнього, їй доводиться годинами сидіти у черговій групі, де малюки вперемішку зі старшими. Галас, крики, хаос. А вона — тиснеться до виховательки, чекає, поки за нею прийдуть. І найгірше — я не можу. Мені заборонили.
Я принижено дзвонила Оксані, благала: «Ну годі! Ну посварились, ну спалахнули… Хто в родині не свариться?» А вона — холодна:
— Нехай сидить у садку до семи, вихователі за це гроші отримують. Може, навчиться спілкуватися, а то взагалі забита росте. Все до тебе да до тебе…
А я-то знаю: Соломія кожного ранку зі сльозами чіпляєтся за мамину руку, а ввечері, дивлячись у вікно, шукає очима знайомий силует — мене. А я стою на відстані, як чужа. І серце стискається від болю та безсилля.
Ось так, одне необачне слово — і ти більше не бабуся. Просто жінка, що колись читала казки, заплітала косички й цілувала у лобик. А тепер — позбавлена права бути поряд. Мовчати — справді золото. Краще б я його зберігала…
