Коли я була маленькою дівчинкою, моїм світом була бабуся. Саме вона виростила мене, навчила життя, гладила колінки, коли я падала, і пригортала, коли мама знов зникала у пошуках «свого щастя». Мама завжди була в дорогах — то з одним чоловіком, то з іншим, і на мене в неї просто не залишалося ні сили, ні бажання. Вона з’являлася, як гість: на день-другий, з кількома фразами і холодом в очах, і знов зникала.
А бабуся… Бабуся була для мене всім. І матір’ю, і подругою, і опорою. Віддавала мені все — час, душу, останню копійку. Навіть коли я виросла і поїхала вчитися до Києва, вона лишалася моєю рідною людиною. Але, як на зло, доля вирішила інакше — незабаром бабуся захворіла, і їй знадобився догляд. Я, кинувши навчання, повернулась додому. Грошей не вистачало, і я зверталася по допомогу до мами. Але щоразу чула одне й те саме:
— Я сама ледве на ногах стоя… У мене тиск, серце, суглоби… Ти ж не уявляєш, як мені важко! Може, я вже інвалід!
Слухаючи це день у день, я не розуміла: навіщо вона це говорить, якщо допомагати не збирається? Бабуся, побачивши мою розгубленість, якось тихо промовила:
— Це вона собі алібі на майбутнє готує. Щоб потім ніхто не докоряв, що за матір’ю не доглядала. Бач, сама була «хвора» і не могла.
Так і вийшло. Мама постійно підкреслювала свою «неміч», але коли бабуся оформила на мене дарчу на квартиру, а через кілька років пішла з життя, сталося диво. Мама, раптом одужавши й забувши про всі хвороби, кинулася до суду. Мовляв, я скористалася станом бабусі, вона була «не при собі», тому заповіт треба скасувати. І почалося! Папери, позови, засідання… Я навіть не розуміла, звідки в неї стільки сил: ще вчора ледве пересувалася, а тепер годинами бігає по інстанціях.
Щодня я дивувалася: скільки ж у ній злості й жадоби наживи. Де були ці сили, коли бабусі потрібна була допомога? Де була ця енергія, коли я, двадцятирічна дівчина, сама витягувала догляд за лежачою людиною без грошей і підтримки? Тоді вона лише ридала в трубку й зітхала, як їй погано. А зараз — жвава, активна, бойова. Всім уже на вуха навішала локшини, як її бідну матір позбавили спадщини, обдурили, кинули.
Але ж жодного дня вона не провела біля ліжка бабусі. Жодної ночі не поділила з нею болю. Жодної таблетки не купила. Усе було на мені. Лише я знала, як бабуся страждала, як стискала зуби від болю, як губила свідомість, як просила води серед ночі. Лише я чула її останній подих, тримала холодніючу руку, плакала над нею…
Коли бабуся оформляла на мене квартиру, вона глянула мені в очі й сказала:
— Я не хочу, щоб твоя мати отримала хоча б копійку. Ти була поруч, лише ти. Це — твоє. Ти заслужила.
Я не хочу помсти. Мені не потрібна війна. Але я не дозволю навіть рідній матері топтати волю людини, яка віддала мені все. Я маю це відстояти — не заради квартири, а заради пам’яті. Заради любові. Заради справедливості.
Нехай мама подає до суду, розповідає казки знайомим, грає трагедію. Я знаю правду. І доки в мене є голос — я його не віддам.
