«Вона — моя мати… Але як же боляче чути від неї лише докори»
Мені сорок один. І нібито я вже давно доросла, самостійна жінка з чоловіком, дітьми, роботою, домом. Але всередині — та сама дівчинка, що колись дивилася в очі матері, сподіваючись почути щось тепле, ласкаве, підбадьорливе. Хоч раз. Хоч слово. Хоч натяк на те, що вона мною пишається. Та ні… І через усі ці роки я продовжую жити з цією палючою раною — з болем від матерівної нерозуміної любові.
У нас в родині три доньки. Я старша. Змалку мені здавалося, що саме я повинна бути маминою гордістю, її опорою, її «розумницею». Адже я перша — найсвідоміша, найстаранніша. Та для мами завжди було інакше. Вона ніколи цього не приховувала. Середня сестра була «проблемною», грубила, прогулювала школу, влаштовувала скандали, але їй усе пробачалося — «у неї характер». А молодша… та взагалі була у матері улюбленицею. Тиха, спокійна, акуратна. Мама завжди казала, що лягала з тривогою — підходила вночі й перевіряла, чи дихає молодша, така вона була непомітна. А я? Я — наче зайва.
Ні, я не серджусь на своїх сестер. У них своє життя, і вони ні в чому не винні. Але мій жаль не дає мені спокою — не на них, а на неї. На маму. Я все життя намагалася заробити її визнання. У школі вчилася відмінно, навіть четвірки перездавала. Ніколи не викликали батьків — я була тихою дівчинкою. Не просила дорогих іграшок, не влаштовувала істерик. Я просто хотіла, щоб мама мною пишалася.
Та щораз, коли я приїжджаю до неї в гості, чую одне й те саме. «Ти в мене негарна», «Дурна ти, усе не так робиш», «Та в кого ж ти в мене така невдала вийшла?»… Я намагалася не брати цього близько до серця, казала собі: «Ну такий у неї спосіб», «Ну втомилася», «Ну не вміє вона інакше». Але коли за твоєю спиною — роки старань, безсонних ночей з дітьми, праця на роботі, боротьба за родину — і знову чуєш: «Ти погано прибираєш», «Ти готувати не вмієш», «Діти в тебе невиховані», «Дім — безлад»… Вже не витримуєш.
Коли я народила сина, мама буквально виштовхувала мене на роботу:
— Ти вдома тупієш! Швидше виходи, чого засиділася?
А коли я повернулася в офіс, знову почалися докори:
— Усе, роботу собі знайшла, тепер сім’єю не займаєшся. Кар’єристка пуста! Та й взагалі — ти як працівник нікчемна, нічого толком не вмієш.
А потім — по колу. Порівняння. Знову. І знову. Молодша — красуня. Середня — молодець, чоловіка привабила, життя непогане. А я — наче помилка. І щоразу я мовчу. Я стискаю губи, опускаю очі, ковтаю сльози. Бо якщо скажу хоч слово у відповідь — вона одразу ж кине: «Ось яка ти невдячна донька. Усе тобі не так!»
Іноді мені хочеться просто закричати: «Мамо, чому ти мене не любиш? Що я зробила не так? За що ти постійно мене принижуєш?» Але я не можу. У мене не вистачає сил. Я боюся. Боюся, що якщо вискажу все, що накопичилося за ці роки — вона відвернеться і зникне з мого життя назавжди. А я цього не переживу. Як би не було боляче — я не хоти втрачати останню ниточку, що нас пов’язує.
Чоловік каже: «Пора було вже все викласти. Може, стрепенеться. Зрозуміє нарешті». Але він не розуміє. Для нього все просто. А для мене мама — це не просто людина. Це як корінь, як повітря. Без неї я — дрючок. Хай навіть вона робить мені боляче, але вона — моя мати. І я, як дитина, все ще сподіваюся, що колись вона скаже:
— Доню, ти в мене хороша. Я пишаюся тобою.
І я продовжую чекати. Чекати ці слова, як чекала їх усе життя…
Життя вчить нас, що любов не завжди приходить у тій формі, якої ми бажаємо. Та інколи найголовніше — не отримати її, а зберегти в собі здатність любити, навіть коли серце обпекло.
