Ми з братом вже давно дорослі, у кожного своя сім’я, але наш 70-річний батько як і раніше займає особливе місце в наших серцях. Він живе сам у невеликому будиночку на околиці міста. Мами вже немає, тому ми з Олегом робимо все, щоб тато не почувався самотнім і завжди був оточений увагою та турботою. Мене звуть Андрій, мого брата — Олег. Попри зайнятість, ми обоє намагаємося регулярно навідувати батька, хоча буденні справи іноді забирають багато часу та сил.
Я приїжджаю до тата щонеділі. Готую йому їжу на кілька днів: борщ, котлети, тушковані овочі, каші. Він завжди жартує, що у мене виходить смачніше, ніж у ресторані, хоча я розумію — це його спосіб мене підбадьорити. Поки все вариться і смажиться, я прибираю в хаті, перевіряю, чи все гаразд. Тата звуть Іван Степанович. Він любить згадувати молодість, розповідає ті самі історії, які я чув вже не раз. Але я все одно слухаю — в цих розповідях його життя, і мені подобається бачити, як у нього очі запалають, коли він згадує минуле.
Олег навідує тата по середах. Він живе трохи далі, але завжди знаходить час. Брат бере на себе господарські справи: лагодить кран, косу траву, взимку чистить сніг. Тато намагається допомогти, але ми з братом умовляємо його відпочити. «Ви мені не даєте занудьгувати», — сміється він. Часто Олег бере із собою свою восьмирічну доньку Марійку. Вона обожнює дідуся, а він їй відповідає взаємністю: розповідає казки, вчить грати в шахи. Ці миті — справжнє щастя для тата.
Тато у нас досі рухливий, незважаючи на вік. У нього є город, де він вирощує огірки, помідори, зелень. Каже, що робота на землі допомагає йому залишатися у формі. Він любить читати газети, дивитися старі кінофільми. Іноді ми з братом переконуємо його поїхати з нами на прогулянку або в гості, але частіше він відмовляється: «Мені і вдома добре». Хоча ми бачимо — наші візити для нього важливі. Він ніколи не скаже це прямо, але його усмішка говорить усе без слів.
Ми з Олегом дуже різні, але в одному зовсім схожі — ми неймовірно цінуємо батька. Він для нас не просто родич, а приклад. Я пам’ятаю, як він нас учив працювати, бути чесними і поважати інших. Навіть тепер, коли ми самі батьки, він залишається для нас авторитетом. Після смерті мами він дуже змінився, став тихішим. Але ми намагаємося заповнити цю порожнечу своєю любов’ю. Іноді я думаю, як би вона раділа, бачачи, як ми піклуємося про нього.
Моя дружина Наталка теж любить тата. Вона часто передає йому домашню випічку або закрутки. Тато завжди дякує їй, жартує, що ми його «розпестили». У нас з Наталкою двоє дітей, і вони із задоволенням відвідують дідуся. Старший, тринадцятирічний Тарас, допомагає на городі, а молодша, десятирічна Оленка, із захопленням слухає дідусеві оповідки. Ці зустрічі об’єднують нашу родину.
Іноді я думаю про те, як швидко летить час. Тато вже не такий жвавий, як колись, але дух у нього все такий самий міцний. Ми з Олегом твердо вирішили, що ніколи не залишимо його одного. Якщо знадобиться, заберемо до себе або знайдемо помічницю. Але поки він хоче жити сам — ми поважаємо його вибір. Головне, щоб він знав: ми завжди поруч.
Наші недільні та серединні візити стали традицією. Це не просто турбота про їжу чи будинок — це наш спосіб сказати татові, наскільки він нам дорогий. І коли я бачу його усмішку, коли він обіймає Марійку або дякує за вечерю, я розумію: такі моменти — безцінні. Життя навчило мене цінувати родину, і я вдячний долі за те, що в нас є тато, який як і раніше об’єднує нас усіх.
