Він назвав мене просто перукаркою перед своїми друзями. Я змусила його відчути, що таке — бути приниженим.
У сімнадцять років я рано зрозуміла: покладатися можна лише на себе. Батько зник, поїхавши за кордон, коли мама важко захворіла. Я — старша — взяла все на себе. Влаштувалася в найближчий салон помічницею. Мила голови, підмітала підлогу, носила каву. Я могла б образитися, але з часом це стало моїм життям.
Я дорослішала, і разом із цим зростав мій професіоналізм. Вчилася у найкращих, вкладала всю себе, і через кілька років вже мала солідну клієнтуру — жінок з ім’ям, бізнесвумен, актрис, дружин політиків. До мене записувалися за місяць.
А потім з’явився він — Олесь. Ми зустрілися на джазовому фестивалі у Львові. Він — випускник права Кембриджа, я — дівчина з передмістя, яка пробивається сама. Нас ніби розділяли світи, але між нами спалахнуло. Спочатку я не помічала, як він снисхільно всміхається, коли я говорю про свою роботу. Як затримує погляд, коли хтось запитує, чим я займаюся. Але все почало руйнуватися після заручин.
Олесь дедалі частіше кидав фрази на кшталт: «ну ти ж просто перукарка, кохана», «тобі в цих розмовах нудно». Він не казав це з докором, ні — ніби жартував. Тільки від цих жартів у мені все стискалося. На людях він взагалі уникав теми моєї роботи. Ніби йому було соромно.
Кульмінація настала на вечері з його друзями. Вся компанія — «еліта», юристи, викладачі, банкіри. Я мовчала, слухала їхні розмови про нові закони та міжнародні угоди. Коли хтось звернувся до мене, Олесь перебив:
«Не завантажуйте її такими темами. Вона ж усього лише перукарка. Так, любий?»
Я заніміла. Хотілося провалитися крізь підлогу. У ту мить щось у мені зламалося.
Наступного дня, не сказавши йому ні слова, я взялася за справу.
Через тиждень я запросила Олеся на «невеличкі посиденьки» — мовляв, хочу познайомити з подругами. Він, звісно, погодився. Але він не знав, кого там побачить.
Того вечора в квартирі зібралися мої клієнтки: директорка телеканалу, власниця мережі ресторанів, відома співачка і — увага — його начальниця, пані Мельник. Він не відразу впізнав її, але коли зрозумів — зблід. Із кожним розповіддю про мою роботу, з кожним щирим «дякую» від цих жінок його обличчя каменіло. Він уперше почув, що я не просто стрижу і укладаю, а повертаю впевненість, підтримую і надихаю.
Коли він підійшов до пані Мельник і почав хвалитися своїми досягненнями, та здивовано посміхнулася:
«О, так ви ж той наречений Марійки? А вона ж мене стільки разів рятувала перед ефіром. Блискучий майстер!»
Я не втрималася. Підійшла і додала:
«Так, це Олесь. Він не полюбляє політику, а от перукарські теми — його усе.»
Олесь відтягнув мене на кухню:
«Ти знущаєшся з мене?!» — прошипів він. «Це принизливо!»
«Саме так я почувалася за тим столом з твоїми друзями, коли ти вирішив публічно виставити мене дурнухою. Це не помста, Олесю. Це дзеркало.»
Він мовчав.
Через кілька днів він подзвонив. Вибачився. Сказав, що все усвідомив. Просив почати наново.
Але моє рішення було остаточним.
Я повернула йому кільце. Не тому що не кохала. А тому що зрозуміла — я не повинна бути з тим, хто соромиться мене.
Я не просто перукарка. Я жінка, яка вистояла. І я заслуговую поваги.
А він… можливо, одного дня зрозуміє, кого втратив.
