Мені сьогодні сімдесят. Я сама, як та соснова шишка. Важкий тягар для своєї рідної доньки.
— Донечко, приїдь увечері, будь ласка… Я сама не впораюся…
— Мамо, я загружена роботою! Годі скиглити. Добре, приїду.
Я стояла біля телефону, стиснувши слухавку, а сльози котилися по обличчю. Від образу. Від болю. Від усвідомлення — що для своєї єдиної доньки я стала тягарем. Я згадала, як сама вирощувала Оксану, як тягла все на собі. Ніколи в житті їй ні в чому не відмовила. Все їй — найкраще. Все — тільки заради неї. Можливо, в цьому була моя помилка. Я занадто її пестила, занадто любила, занадто вірила, що, виростивши її щасливою, буду щаслива і сама.
Коли Оксані було одинадцять, у моєму житті з’явився чоловік. Вперше за довгі роки я відчула себе жінкою. Але Оксана влаштувала такий скандал, що мені довелося з ним розстатися. І хоч моє серце кричало, я обрала доньку. Завжди обирала її. А тепер… тепер мені сімдесят. Я самотня. У мене купа хвороб, сили вже немає, і єдина людина, на яку я сподівалася — моя донька — відмахується від мене, як від набридливої мухи.
Оксана вже двадцять років одружена. У неї троє дітей, але я бачу їх рідко. Чому? Не знаю. Може, їм теж сказали, що я «набридаю».
— Мамо, що знову трапилося? — зірваним голосом ввірвалась у двері роздратована Оксана.
— Мені призначили уколы… Ти ж медична сестра, не могла б допомогти?..
— Що, щодня до тебе їздити? Ти знущаєшся?
— Оксанко, зараз такий ожеледь, я просто не дійду до поліклініки…
— Ну то заплати, щоб у мене хоч якийсь сенс був сюди мотатися! За дякую ніхто не працює!
— У мене немає грошей…
— Ну й чудово! Проси когось іншого! — і гримнула дверима.
Наступного ранку я вийшла з дому на дві години раніше — повільно йшла по засніженому тротуару, стиснувши в долоні направлення та шепочучи: «Ти впораєшся, тільки б дійти…» А сльози лилися самі. Від болю. Від самотності. Від тих слів, які я ніколи не забуду: «Ти мені тягар».
Біля входу в поліклініку до мене підійшла молода жінка:
— Пропустіть бабусю! Вам погано? Ви плачете?
— Ні, дитинко. Це не від болю. Це від життя…
Вона сіла поруч, вислухала. Я розповіла їй усе. Як не дивно, мені було легше говорити з незнайомкою, ніж із рідною донькою. Її звали Мар’яна. Як потім виявилося, вона мешкала у сусідньому будинку. Після того дня вона приходила все частіше. Ми подружились. Вона приносила продукти, допомагала з ліками. Просто слухала.
На мій день народження Мар’яна прийшла сама. Оксана навіть не подзвонила.
— Я не могла не прийти, — сказала Мар’яна. — Ви дуже нагадуєте мені мою маму. З вами так спокійно…
І тоді я зрозуміла: чужа людина дала мені більше, ніж та, кого я виростила з материнським серцем.
Ми стали як рідні. Мар’яна запрошувала мене на дачу, ми святкували разом, їздили за місто. І нарешті, я прийняла важке, але чесне рішення — переписала квартиру на Мар’яну. Вона спочатку відмовлялася, говорила: «Мені від вас нічого не треба». Але я наполягла. Не за гроші вона зі мною — це було видно. Вона просто була поруч. Коли нікого більше не було.
Потім я переїхала до неї — стало важко жити одній. Ми продали мою квартиру, щоб Оксана не подавала до суду. І забули про це. До часу.
Через рік з’явилася Оксана. Зла. Холодна.
— Ти віддала квартиру чужій! Ти зганьбила мене перед усіма родичами! Ти мусила залишити її мені! Краще б ти померла!
Мар’янин чоловік вигнав її з дому, навіть не дав підняти на мене голос.
Ось так. Чужі люди виявилися ближчими, ніж рідні. Мар’яна стала для мене донькою. А та, кого я носила під серцем, — зрадила. Коли стало зовсім важко — відвернулася. Бо їй ніколи. Бо я «заважаю». Бо материнська любов — не капітал. І не актив. Це просто почуття. А почуття тепер — нікому не потрібні.
