Учора о сьомій ранку мені подзвонили у двері — свекруха з племінником знову вриваються в моє життя.
У невеличкому містечку біля Кам’янця-Подільського, де ранкова роса обволікає вулиці свіжістю, моє життя в 34 роки перетворилося на нескінченну боротьбу за власний простір. Мене звуть Оксана, я дружина Андрія, і у нас є трирічна донька Софійка. Учора світанком моя свекруха, Наталя Петрівна, з’явилася зі своїм племінником і оголосила, що «походить» у нас годинки дві. Її звичка вриватися без попередження доводить мене до межі, і я не знаю, як поставити межі, щоб не розколоти родину.
Родина, у якій я шукала спокою
Андрій — моя опора. Ми одружилися шість років тому, і я була готова до життя з його родиною. Наталя Петрівна спочатку здавалася турботливою: приносила домашні паляниці, сиділа з Софійкою, коли я поверталася з роботи. Але її турбота швидко переросла в контроль. Вона живе у сусідньому під’їзді, і це стало моїм прокляттям. Вона приходить, коли захоче — без дзвінка, без стуку, і вважає нашу оселю своєю.
Ми мешкаємо в невеликій двокімнатній квартирі, яку купили в іпотеку. Я вчителька у початкових класах, Андрій працює слюсарем, і наше життя — баланс між роботою, дитиною та побутом. Але Наталя Петрівна не поважає наш графік. Вона може з’явитися будь-коли — рано-вранці, під вечір, навіть коли ми вже спати лягаємо. А її племінник, 10-річний Іванко, син її сестри, лише додає хаосу.
Ранок, який змінив усе
Учора, коли о сьомій пролунав дзвінок у двері, я ледве прокинулася, Софійка ще спала, а Андрій збирався на роботу. Якби знала, хто там, ні за що б не відчинила, але заздрісна доля змусила. На порозі стояла Наталя Петрівна з Іванком. «Оксанко, я на годинку, у мене пізніше зустріч, а хлопця нема з ким залишити», — заявила вона, навіть не спитавши. Не встигла я очуматися, як вона вже у вітальні, а Іванко бігає по кімнатах і кричить, як на ярмарку.
Я оніміла. Сьома година ранку — це не час для біганини! Я натякнула: «Натале Петрівно, у нас плани, Софійка ще спить». Вона лише махнула рукою: «Та годі тобі, я ж ненадовго». «Годинка» розтягнулася до обіду. Іванко врубив телевізор на повну, розбудив Софійку, розкидав іграшки. Наталя Петрівна спокійно пила чай і розповідала про свої справи, наче не бачила, що я ось-ось вибухну. Коли вони нарешті пішли, я знайшла плями від компоту на дивані та купу брудного посуду.
Потужність безсилля
Це не перший раз. Наталя Петрівна бере Іванка з собою, коли їй зручно, залишає його у нас, навіть якщо ми зав’язані. Вона дзвонить о шостій ранку, щоб «просто побалакати», або приходить пізно ввечері, бо «побачила світло у вікні». Її племінникЯ дихаю глибоко і знаю, що пора нарешті сказати Наталі Петрівні щиро — наш дім не є продовженням її квартири.
