Ми з чоловіком від усього відмовлялися, аби тільки донькам було добре. Невже я заслужила таку байдужість від власних дітей?
Коли наші доньки виросли, ми з Віктором, моїм померлим чоловіком, вперше перевели подих. Думали, ось тепер заживемо, стане трохи легше. Але легше не стало — навпаки, ми просто змінили одну важкість на іншу. Все їхнє дитинство минуло в нескінченних обмеженнях. Ми працювали на місцевій фабриці: я — пакувальницею, він — токарем. Грошей ледве вистачало на їжу та одяг.
Я пам’ятаю, як тішилася, коли вдавалося купити їм щось приличне, щоб не гірше, ніж у інших. Ми не їздили відпочивати, не міняли меблі, ходили в потертих черевиках — лише б у них було все. Вчилися в звичайній школі, але виглядали, як принцеси. І ми цим пишалися. Я сподівалася, що колись вони оцінять наше терпіння та любов.
Коли дівчатка вступили до університету, витрати лише зросли. Треба було платити за гуртожиток, збирати речі, продукти. І ми знову затягнули паски. Я збирала дріб’язок по кишенях, аби відправити чергову посилку. Ми з чоловіком жили однією думкою — аби їм було легше.
Обидві доньки невдовзі вийшли заміж, одна за одною. Радість була великою, але не надовго — майже одразу вони оголосили, що стануть мамами. Спочатку я розплакалася від щастя, а потім — від страху. Хто сидітиме з дітьми, коли вони вийдуть з декрету? Доньки як одне сказали, що діти ще малі, рано їм до садочка. І попросили мене — їхню бабусю — допомогти.
Я тоді вже вийшла на пенсію, але підробляла прибиральницею в аптеці. Ми з Віктором порадилися — він сказав, що сам працюватиме далі, а я нехай доглядаю за внуками. І ось почався новий розділ: кашки, підгузки, ночі без сну, соплі, мультики — все знову по колу.
Минуло кілька років. Зяті відкрили свою справу й почали добре заробляти. Ми раділи за них — адже родина, все в дім. А те, що доводилося іноді знову «давати на продукти» — що ж, ми звикли.
А потім сталося найстрашніше. Мій Вітя пішов на роботу та не повернувся. Інфаркт. Прямо біля прохідної. Швидка приїхала швидко, але серце не витримало. Моя опора, моя найрідніша людина — пішов назавжди. Ми прожили разом 42 роки. Без нього все стало сірим і порожнім.
Доньки, звісно, поплакали. Побули зі мною на похоронах. А потім забрали внуків і сказали:
— Мамо, час до садочка, дякую тобі велике, тепер ти можеш відпочити.
А я залишилася сама. В хаті стало моторошно тихо. Ні кроків, ні голосу Віті, ні дитячого сміху. І зрозуміло: на одну пенсію я не проживу. Комуналка, продукти, ліки — все стало непідйомним. На таблетки грошей не вистачало. Я мовчала. Терпіла. Але одного разу, коли вони заїхали в гості — розказала. Просто натякнула:
— Дівчатка, якби ви хоч трохи допомогли з квартплатою, я б могла купити собі потрібні ліки…
Старша відповіла одразу:
— Мамо, ну ти чого? У нас самих ні на що не вистачає, ціни ростуть!
Молодша мовчала, втопивши погляд у телефон. А потім вони просто перестали приїжджати. Перестали дзвонити. Ніби я сама винна, що наважилася попросити допомоги.
А я все думаю — невже я заслужила таке? Невже можна так забути людину, яка заради вас поклала все своє життя? Невже моя старість має бути такою — злиденною, хворою та самотньою?
Я все ще вірю, що вони згадають, що не всі почуття померли. Але кожен день без них — як новий удар. Невже заради цього ми з чоловіком жили, працювали, жертвували собою? Невже це все, що залишилося від любові та вдячності?
