Любить? Не любить?.. А може, просто себе?
– Як це – не можеш обрати? – Марічка вп’ялилася на подругу зі школи з таким осудом, ніби та зізналася у злочині. – Якщо ти метаєшся між двома чоловіками, значить, жодного з них не кохаєш. Це ж ясно, як сонце.
– Тобі, може, і ясно, а мені – анітрохи, – важко зітхнула Оксана. – Обидва мені подобаються. Кожен по-своєму. І кожен – хороший.
– Та ти просто сама собі подобаєшся більше за всіх, от і тягнеш їх за собою, – різко продовжила Марічка. – Людина, яка справді кохає, не гратиме почуттями інших. Це нечесно. Підло.
– Легко тобі казати, – відвернулася Оксана. – Не всі такі досконалі, як ти. Я тільки вчуся кохати. Досвіду немає. У понеділок здається, що перший – він. У вівторок – точно другий. У середу знову перший. Я не можу розібратися. Це ж не смішно. Обидва хороші. І обидва – не чужі.
– Підкинь монетку, раз не можеш вирішити, – буркнула Марічка. – Краще за це катання між двох вогнів. І совість чистіша.
– Дякую за пораду. Іди свої монетки у фонтан кидай, може, щастя знайдеш. І не забувай, що в тебе, можливо, й вибору ніколи не було. Або вибирати було ні з кого?
– Я б ніколи так довго не брехала! – викликаюче заявила Марічка. – У мене є Іванко. Він мене любить. А я його. І у нас усе добре.
– Ну-ну. Щоб вам радощі, – гірко посміхнулася Оксана.
…
Минуло три роки. Марічка сиділа сама у напівпустому барі й ридала. Перед нею стояла келих теплого вина. У голові крутився той давній розмов.
«Ніколи не кажи ніколи» – хто б подумав, що вона опиниться на її місці. Тільки тепер мучилася, не можучи обрати між двома чоловіками… Вона. Та сама Марічка, яка колис роздавала поради направо й наліво.
З Денисом вони були разом більше року. Усе здавалося ідеальним. Він – надійний, розумний, турботливий. Мрія, а не чоловік. І так, з серйозними намірами.
Але раптом у її житті з’явився Іванко. Так, той самий. Колишній. Який залишив її через свою ревнощі, підозри, злість через дрібниці.
Розійшлися, коли стало зрозуміло – він більше не дивиться на неї, як на кохану. Марічка перетворилася для нього на тінь. Усе було «не так»: не те сказала, не те вдягла, не туди подивилася… А потім – тиша. Розставання. Біль. Місяці самотності.
І раптом – дзвінок. «Привіт, як ти? Мені ні з ким поговорити. Давай зустрінемось…»
Вона пішла. Звички заради. Просто щоб переконатися – усе давно минуло.
А там – збентежений Іванко. Самотній, безкрилий. Без роботи, з хворою матір’ю, не знайшовши нікого. І він говорив. Без кінця. А вона слухала. І жаліла.
Не сказала, що в неНе сказала, що в неї є Денис, що її чекають, що, можливо, вона вже щаслива.







