Я не хочу мачуху!
Марусі не хотілося йти додому. Вранці батько кинув, що сьогодні приводитиме нову «наречену» — знайомитись із нею. Знову треба буде вдавати послушну дівчинку, натягувати на обличчя брехливу посмішку, щоб ця чужа жінка залишилася в їхньому домі. Але Маруся вже натомилася від цього нескінченного маскараду.
Після розлучення батьків їхня квартира у Львові перетворилася на кшталт прохідного двору. Батько приводив одну «матусю» за одною, і Марусі часом жаль було, що вона вибрала жити з ним. Мати ж була холодною, як зимова ніч: робота завжди стояла у неї на першому місці. Дівчинка виростала під наглядом бабусь, а мати лише сварила її за кожну дрібницю. Любов? Турбота? Про це Маруся могла лише мріяти.
Мати тягнула на собі всю родину, заробляла, але якою ціною? Часто здавалося дівчинці: краще б та була просто мамою, а не машиною для заробітку. Коли їхній шлюб розпався, батьки розійшлися, ніби з плечей скинули тягар. Кожен почав нове життя, а Маруся лишилася осторонь — нікому непотрібна.
Вона намагалася достукатися до матері: прогулювала уроки, грубила вчителям, лише б та звернула на неї увагу. У відповідь чула лише крики й докори. Після чергової сварки, коли матір викликали до директора, та відлупцювала доньку й вигнала з дому. Маруся зібрала торбу й поїхала до батька. Мати навіть не спробувала її зупинити — навпаки, з полегшенням зітхнула.
З батьком, Олександром, життя стало легшим. Дівчинка відчувала його тепло, справжню любов. Вона взялася за розум, почала добре вчитися, припинила бунтувати. Бабусі допомагали по господарству, поки батько працював, аби прогодити родину. У їхній квартирі на околиці Львова з’явився крихкий затишок, якого Маруся так довго чекала.
Та все змінилося, коли батько вирішив, що йому потрібна дружина. З того часу їхній дім наповнили чужі жінки. Маруся зустрічала їх із холодною грубістю, навмисно відлякувала. Їй не були потрібні «матусі», які дивилися на неї, як на тягар. Але цього разу батько був непохитним: «Марусю, годі капризів! Я стараюся для тебе, хочу, щоб у нас була справжня родина!»
Переступивши поріг, дівчинка почула знайомий голос. Серце їй защеміло. Вона скинула черевики й зазирнула у вітальню. Там, за столом, сиділа її улюблена вчителька, Оксана Іванівна. Маруся обожнювала її: добра, справедлива, завжди готова вислухати. Та що вона тут робить?
Виявилося, Оксана Іванівна прийшла обговорити Марусині оцінки. Дівчинка збентежилася. Їй раптом здалося, що вчителька могла б стати частиною їхньої родини. Невже вона та сама «наречена»? Маруся завмерла, боячись злякати надію. Та розмова скінчилася, і Оксана Іванівна пішла, залишивши дівчинку в сум’ятті.
Не встигла Маруся оговтатися, як почувся дзвінок у двері. На порозі стояла незнайомка — молода, з яскравим макіяжем і самовпевненою посмішкою. У дівчинки все обірвалося всередині. Вона так сподівалася, що Оксана Іванівна прийшла не дарма! У розпачі Маруся кинулася до своєї кімнати, зачинила двері й риданням вилила свій біль.
Вона не виходила до пізнього вечора, поки не прийшла бабуся. Дівчинка вилила їй усі свої страхи. «Я не хочу жодної мачухи! Чому тато не бачить, як мені боляче?» — схлипувала вона. Бабуся, вислухавши, міцно обняла онуку. Вона розуміла, як важко Марусі, чия дитяча душа страждає від самотності й зради.
Бабуся поговорила з Олександром. Вони вирішили, що більше не приводитимуть «наречених», поки Маруся не буде готова. А в її голові вже назрівав план. Вона твердо вирішила звести батька з Оксаною Іванівною. Якщо мрії здійснюються, чому б не допомогти цій? Маруся поклялася зробити все, щоб її улюблена вчителька стала частиною їхньої родини.
Глибоко в душі вона вірила: її мрія обов’язково справдиться. Адже навіть у найтемнішу ніч завжди знайдеться промінь світла, правда ж?
