Зорі над нами: спогади про бабусь
У мене, як і в усіх, було дві бабусі. Такі різні, як день і ніч, але однаково віддані мені. Одну звали Марія Іванівна, мамина мама, а іншу — Ганна Степанівна, татова.
Марія Іванівна мешкала в центрі містечка, у великій квартирі, заставленій книжками та старовинними меблями. Тато жартував, що вона — «міська пані»: витончена, з легким нальотом гордовитості. Вона з’явилася в моєму житті першою. Ганна Степанівна ж була сільською, простою. Мама посміхалася: «Чотири класи освіти, що з неї взяти?» А тато підправляв: «Та не чотири, а семирічка!» Вона переїхала до нас, коли я пішов у шостий клас.
Коли мені виповнилося сім, Марія Іванівна серйозно захворіла. Мама кинула роботу й перебралася до неї доглядати. Ми з татком залишилися у нашій маленькій квартирці, купленій на заощадження діда-вченого. Спочатку було весело: тато курив удома, а я дивився телевізор допізна. Але незабаром нам обом усе набридло. Татові остогидло готувати, мені — їсти сардельки. Нарешті ми переїхали до бабусі. Тимчасово, думали ми, але залишилися назавжди — на одну зарплату не виживеш, тому нашу квартиру здали жильцям.
Поки бабуся хворіла, я намагався бути тихішим за мишу. Її квартира була для мене таємничим світом: темні комори, високі шафи, важкі штори, за якими я ховався, граючись годинами. Але іноді переборщував.
– Заберіть цього бешкетника! – кричала бабуся. – Чому дитину не виховують?
– Ось і виховуйте, – бурчав тато.
– І виховуватиму! – погрожувала вона, але зараз же лагідно гладила мене по голові.
І виховувала. Мене віддали до першого класу, а бабуся вирішила навчати мене музики, стверджуючи, що в мене ідеальний слух.
– Хай хоча б перестане скакати по хаті, як дикун, – буркотіла вона.
Я сумно вибивав гами на піаніно, рахуючи хвилини до кінця уроку. Тато ж направив мою енергію в інше русло — записав мене на самбо.
– Ви калічите дитину! – обурювалася бабуся. – У нього талант, а ви…
– А ви спитали, чи хоче він вашу музику? – сперечався тато.
Я не хотів ні музики, ні самбо. Я взагалі не знав, чого хочу.
Коли бабуся одужала, мама повернулася на роботу, а я залишився «на бабусі». Так я закінчив перший клас. Літо стало приводом для суперечок: батьки вирішували, куди мене подіти, щоб дати бабусі відпочити. Після довгих дебатів мене відправили до села до Ганни Степанівни.
Я боявся. Мама лякала її «семирічкою», Марія Іванівна — «сільською брудою», жирною їжею, річкою, де я втону, грибами, якими отруюсь, і лісом, де мене з’їсть вовк. Але село виявилося дивом. Поля, стави, темний ліс на обрії. Курки, гуси, корови — усе, що я бачив лише у книжках. Місцеві хлопці, за проханням бабусі, взяли мене «під крило». Шкарпетки, акуратно складені мамою, пилилися у валізі — усі бігали босі, не боячись ні бруду, ні коров’ячих лепешок.
Ганна Степанівна була повною протилежністю Марії. Тиха, з доброю усмішкою, вона дивилася на мене з такою любов’ю, що в мене перехоплювало подих. Невисока, круглолица, з зморшками та ямочками на щоках, вона пахла свіжим хлібом і молоком. «Моя пташко, худий який», – примовляла вона, обіймаючи мене. Їжа була простою, але смачною: парне молоко на світанку, яєчня з салом, деруни зі сметаною, пиріжки з печі. Я пив молоко, яке в місті ненавидів, і засинав щасливий.
Дні в селі були свободою. Я бігав з хлопцями на рибалку, збирав ягоди, лазничав у бані, де дядьки шмагали мене віником. Ввечері ми з бабусею сиділи на ґанку, жартуючи над комарами. Вона співала старі пісні, розповідала казки та оповідки про війну. Найстрашніше — вона втратила трьох дітей від голоду та хвороб. Я пригортався до неї, шепотів, що люблю її й ніколи не покину.
Літо пролетіло, як сон. Під час розставання бабуся плакала, просила вибачення. Я обіцяв повернутися, але наступного року поїхав у табір. Вона писала листи — незграбні, з помилками, повні турботи: «Чи не схудів?» Я намагався відповідати, але слова не йшли. Я сердився на батьків, на Марію Іванівну, уявляючи, як Ганна сидить сама на ґанку,
