**Сюрприз з іскрою: як Юрко мало не спалив будинок до 8 Березня**
Спокій у квартирі Олени розлетівся ще до того, як вона переступила поріг. У під’їзді пахло димом, сходами стікала мильна вода, а повітря було напруженим, наче хотіло попередити: “Не заходь… Краще обійди”. Але Олена, загартована жінка, директорка великої компанії, не з тих, хто відступає.
Відчинивши двері, вона кинула на тумбу букет з корпоративу, скинула туфлі, немов звалюючи з плечей тягар минулого дня, і встромила ноги в домашні капці. Хоча, судячи з розлитої води, гущавинки були б доречніші. Усередині щось дивовижно гуркотіло, ляскало, курилось. А в кутку ще й вив кіт на всю хату.
— Юрку?! Що тут, біса трясця, коїться?! — гаркнула вона, пробираючись крізь пару й запах підгорілого жиру.
Чоловік з’явився з глибини квартири. У самих трусах, босий, обличчя в подряпинах й сажі, з фінгалом під оком і замотаною в рушник головою — ніби туарег у пустелі. Виглядав він так, наче не святкові приготування влаштовував, а з вогнеметниками під Сталінградом воював.
— Оленко… Я думав, ти пізніше прийдеш… корпоратив, ти ж у них за господиню. Ну, ж до кінця ж зазвичай…
Олена навіть не здивувалася, сіла на пуф, закрила очі й твердо сказала:
— Доповідай. Усе. І без “радісте моя” та “не хвилюйся”. Я хвилювалася, коли на мене у дев’яностих рэкетири наїжджали. Хвилювалася, коли бізнес на межі краху стояв. Після цього я з панікою не живу. А тепер — розказуй, що ти тут наробив.
Юрко ковтнув.
— Хотів сюрприз. Свято. Ти ж у мене золото, заслужила… Вирішив прибрати, постирати, телятинку запікати, підлогу вимити…
— Телятину? — уточнила Олена.
— Не телятину… Пральну машинку. Вона пітікла. Ну, не одразу. Спочатку телятину в духовку, потім у ванну, потім пральну машинку. А там — кіт.
— Кіт живий?
— Ну… звісно! — образився Юрко. — Просто трохи мокрий. І на взводі. Клянусь, коли машинку вмикав — його там не було. Він якось потім… проник.
— Проник?! У ЗАЧИНЕНУ пральну машинку?!
— Ну, може, просочувався…
Олена втопила обличчя в долоні.
— Гаразд, продовжуй. Але спершу покажи кота. Треба переконатися, що хоч він вижив.
— Е-е… Це… Він у вітальні. Там… прив’язаний. Для його ж безпеки. І щоб висох.
— Лапи на місці?
— Усі чотири. Тільки… обездвижені. Тимчасово.
— І що далі?
— Пішов я, значить, білизну стирати, чую — запах. Думаю: щось горить. Відкриваю духовку, а там м’ясо у вугіллі. Плеснув олії — воно спалахнуло. Брови підпалив. Тут кіт заревів. Я до пральної машинки, а вона не відчиняється. А кіт за склом — очі, як у демона. І реве! А я — між пеклом у плиті й пеклом у машинці. Узяв лом. Розбив. Кіт вискочив, і почалося…
— Господи… — прошепотіла Олена.
— Він розбив дві вази, засрав килим, зірвав штори, подер— Він розбив дві вази, засрав килим, зірвав штори, подер обшарпав шпалери, розбив шампанське, а сусіди знизу погрожували викликати поліцію та знахурку.
