Варта однієї схованки: як Вітя ледь не лишився без дружини
Оля вийшла у двір розвісити постирану білизну. День видався гарним, сонце гріло по-літньому, все висихало миттєво. Вона звично глянула через паркан — у двір до сусідів. Там, метушачись з кута в кут, нервувато щось шукав Вітя, сусід. Було видно, як він зазирає під ґанок, шастає у коморі, перевіряє під лавкою.
— Вітю, що там загубив? Вчорашній розум? — з усмішкою пожартувала Оля.
Але чоловік навіть не обернувся, махнув рукою й сховався у хаті. Оля знизала плечима й повернулася назад, але не встигла переступити поріг, як двері різко відчинилися, і в будинок увірвалася заплакана Тетяна — дружина Віті.
— Тетяночко, що трапилося?! — з тривогою підбігла Оля.
— Як він міг? — повторювала сусідка, не в силах стримати сльози. — Як він міг таке подумати?!
Оля розгублено гладила подругу по плечу, але нічого не розуміла. Адже у цієї пари завжди була іділія — ні скандалів, ні докорів, лише квітучі клумби й запах домашньої випічки з вікна.
Тетяна з Вітею жили у приватному будинку на околиці Полтави. Хатина — як з листівки: влітку вся в квітах, взимку — акуратно розчищені доріжки. Донька заміжня, син Іван закінчує коледж. Вітя працює інженером, Тетяна — швачкою на місцевій фабриці. Сусіди — Оля й Андрій — дружили з ними давно, разом святкували, допомагали один одному.
Була в Віті одна звичка: він обожував робити схованки. Гроші ховав у різних місцях: у коморі, під клумбою, навіть під дошкою у бесідці. Не тому що ховав — просто так спокійніше. А потім забував, де сховав, і починав пошуки.
Тетяна про це знала. Колись, у молодості, сварилася, а потім махнула рукою — не перевиховаєш. Ніколи не брала його гроші, навіть якщо випадково знаходила. Двадцять шість років шлюбу навчили мудрості.
Того ранку Оля знову побачила Вітю, як той метушився по двору й шукав свою чергову «скарбничку». Вона, сміючись, жартнула:
— Знову схованку загубив, дурнику?
Але вже через півгодини у її будинок увірвалася Тетяна, з червоними очима й сльозами на обличчі. Посадивши сусідку, Оля налила чаю, поставила печиво.
— Уявляєш, — схлипуючи, вимовила Тетяна, — він звинуватив мене, що я в нього вкрала гроші! Сказав: «Ти знайшла, забрала й мовчиш!» Це ж Вітя! Той самий, який завжди казав: «Ти в мене — святе». А тепер я злодійка?! Я ж ніколи навіть не торкалася його схованок, хоч сто разів на них натикалася!
Оля ахнула. Такого від Віті не очікувала. Тетяна — тиха, турботлива, найдобріша жінка. Її образити — все одно, що плюнути у святиню.
— Тетяночко, не беріть до серця. Він сам усе згадає, знайде свою «схованку» і на колінах прощення проситиме.
— А мені не треба! У мене через тиждень відпустка — поїду до мами у село. І не повернуся! Нехай сам живе — зі своїми грішми!
Тим часом Вітя бігав по селищу, шукаючи не лише гроші, а й дружину. Зайшов у магазин — там працювала Настя, подруга Тетяни.
— Настю, Таня не заходила?
— Ні, не бачила. Що, господарку загубив? Повернеться. Вона ж не з тих, що кидають.
Вітя пішов додому, а по дорозі зустрів сина. Іван йшов із Надією — своєю дівчиною. У неї в руках був розкішний букет червоних троянд.
— Надю, день народження, так? — спитав Вітя, згадавши, що недавно син просив грошей на подарунок.
— Так, дев’ятнадцять! А ввечері ідемо з друзями у кафе, — радісно відповіла дівчина.
Вітя посміхнувся, але всередині защеміло. Він точно не давав синові грошей — пам’ятав. Звідки букет?
Подзвонив синові:
— Ване, де взяв гроші на подарунок?
— Тату, я вчора випадково знайшов на веранді — під коробкою. Шукав рюкзак, а там конверт. Зрозумів, що твоя схованка. Хотів потім сказати…
Вітя замовк. Від сорому й полегшення стиснув телефон:
— Ну добре, сину… Не ображай Надю.
Тепер головне — знайти Тетяну. І вибачитися.
Заглянув до сусідів. Андрій лагодив калітку, побачив Вітю — сміється:
— Ну й напортачив ти, брате. Тетяна у нас, Оля її заспокоює. Оце так, сказати дружині, що вона злодійка. Тобі пощастило, що вона вже не з чемоданами.
— Та знаю… — провинився Вітя. — Все, іду миритися. А схованка, до речі, у Вани пішла на квіти для дівчини.
— Молодець хлопець! — з ґанку крикнула Оля. — А ти тепер думай, чим Тетяну задобрити!
Вітя задумався, побіг додому, зібрав усі свої «секретні» конверти, сів у машину й поїхав. За годину повернувся — з маленьким чорним пакетом.
Підійшов до Тетяни:
— Вибач, дурень я. Не знаю— Не піду… — уперто сказала вона, але вже без гніву, а у очах блиснула надія.
