Щоденьник.
Сьогодні важкий день. Відмовився одружитися з вагітною дівчиною. Мати мене підтримала, але батько став на захист дитини.
— Тату, у мене новина. Сусідка, Олеся… вона вагітна. Від мене, — вимовив я, ледь переступивши поріг.
Батько, Борис, на мить завмер, потім спокійно промовив:
— То одружся.
— Та годі тобі, я ще молодий. Рано мені сім’ю заводити, тим паче ми не так і часто бачилися…
— Серйозно? — усміхнувся батько. — Значить, бігати за дівчиною ти був чоловіком, а тепер, коли треба відповідати, раптом став дитиною? Гарно-гарно. — І, не сказавши більше ні слова, голосно покликав матір: — Маріє! Іди сюди!
Марія зайшла у вітальню, витираючи руки об фартух:
— Що трапилося?
— Слухай. Наш син зачав дитину, а одружуватися не хоче. Олеся, сусідова донька. Вагітна від нього. А він — тікає.
Марія навіть не здивувалася. Обличчя її стало кам’яним:
— І правильно. Нащо тягнути в хату першу-ліпшу? Тепер дівчата хитрі — знайдуть заможнішого, підсадяться, а потім «женися». А потім з’ясується — навіть не від нього. Нехай здасть аналіз. І взагалі, нема чого тиснути на Андрія, він ще молодий. Він чоловік, йому важко було встояти. Але ми не зобов’язані годувати чужих дітей.
Борис важко зітхнув і тихо сказав:
— А якщо це справді його дитина?
— А якщо й справді? Ми що, тепер за все маємо бути відповідальними? Скажи їй, нехай здасть тести, тоді й поговоримо.
Вона розвернулася і пішла до кухні, а батько лишився зі мною.
— Знаєш, я теж колись був молодим, — почав він. — Кохану одну, а одружився з іншою. Не по любові, а по відповідальності. Бо бути чоловіком — це не лише про пристрасть, це про вибір і наслідки. Твоя матір тоді чекала на тебе. Я не знав, чи зможу бути з нею, але знав одне — дитина не винна. Моя кров, моя совість. І знаєш що, Андрію? Ніколи не шкодував, що лишився.
Минуло три місяці. Тест ДНК дав чітку відповідь: з ймовірністю 99,9% я — батько дитини Олесі.
— Ну й що? — відмахнулася Марія, коли Борис поклав перед нею папір. — Так, він батько. Але це не означає, що Олеся буде жити в цьому домі. Вона сюди не зайде. Я так сказала!
Я сидів, не дивлячись батькові в очі. Вираз обличчя говорив сам за себе: я вибрав сторону матері. Стис кулаки, але не промовив ні слова.
Борис повільно підвівся зі столу:
— Раз ви обоє прийняли рішення — тепер послухайте моє.
Його голос був тихим, але твердим, як сталь:
— Поки я живий, мого онука ніхто не буде мати у біді. Куплю землю, збудую хату, і він — мій онук — отримає все, що я заробив. А ви вже більше не розраховуйте на мою допомогу. Відмовляюся брати участь у цьому соромі. Андрію, від сьогодні ти більше не мій син. Все, що маю, тепер належатиме дитині. Жодно з гривні ви від мене не отримаєте.
Марія спалахнула:
— Ти з глузду з’їхав? Власного сина хочеш позбавити спадщини?!
Батько не відповів. Просто повернувся і пішов, ігноруючи крики. Я лишився стояти в тиші, не вірячи, що він це сказав. Але знав: якщо Борис так вирішив — так і буде.
Чоловік не тільки живе, але й відповідає. Найбільша помилка — думати, що можна втекти від наслідків.
