Старі зеркало, або Як помирилися зять із тещею
Повернувся я додому пізно. У хаті було неприродно тихо. Ні голосу дружини, ні звичного бурчання тещі.
— Наталю? Олександре? — кличу, заглядаючи у кімнати. Нікого.
«Дружина, мабуть, у майстерні в сараї, — думаю. — А теща?.. Невже образилася й поїхала?»
Накинув светр і вийшов у двір. З розчиненого сараю лилося жовте світло, лунали голоси. Зайшовши всередину, я завмер.
Олександра і моя теща, Ганна Василівна, палко працювали над старовинним дзеркалом. Дружина фарбувала раму, а теща, зав’язавши хустку й надівши старий фартух, щось жваво пояснювала.
— Та подивись лишень, як заграло дерево! — захоплювалася Ганна Василівна. — Твоя робота — справжнє мистецтво, Сашко!
— Не перебільшуйте, Ганно Василівно… Це так, пустощі.
— Пустощі, каже! — фукнула теща. — Та це ж шедевр!
Я тільки сів на табурет, не вірячи очам. Вранці вони ледве не посварилися навіки…
В усьому була винна теща. Вона переїхала до нас «тимчасово» після закриття санаторію, де жила останні два роки.
— Мамо, ну це лише на пару тижнів, — запевняла я дружину. — Поки їм там не відремонтують кімнати.
— Пару тижнів, — понуро відповів Олександра. — А жити з нею мені.
Вона ходила по кухні, стиснувши кулаки, потім раптом видихнула:
— Може, знайдемо їй кімнату? У мене якраз премія має бути…
— Ти з глузду з’їхав? — обурився я. — Щоб потім все життя слухати, як власна дитина вигналу матір?
Дзвінко дзвін у двері порвав тишу. Ганна Василівна, як завжди, приїхала на годину раніше, «щоб оглянути обстановку».
З порога почала ревізію:
— Наталко, серденько, у вас ж шпалери зовсім полиняли… А вішалка? Олександро, ти б хоч ґвинти підтягнув!
Олександра пішла у ванну, не промовивши слова.
За перший тиждень теща переставила меблі, відмила до блиску кухню, перебрала посуд і… добралася до моїх паперів.
— Ганно Василівно! — підвищив голос я, коли не знайшов потрібну папку. — Де мої документи?
— Викинула, — беззлобно знизала плечима теща. — Пом’яті, негарні. Усе у нові переклала. І за абеткою!
Я мовчки вийшов, грюкнувши дверима.
На роботі я намагався зосередитися, але думки постійно поверталися додому. Теща — принципова, дружина — вперта… А посередині — я.
Після роботи негайно поспішив додому. Хата була пуста. Спочатку злякалася. А потім почула голоси у сараї.
І ось тепер я сидів, не вірячи очам: ці двоє, яких ще зранку ледве розняв, тепер обговорювали лаки й пропитки, сміялися, як старі друзі.
— Мамо? — несміливо кличу.
— О, прийшов! — Ганна Василівна сяяла. — Дивись, які в Олександри ручки золоті! А я все бурчала, стара дурня…
Вона зняла з верстака тарілку з паляницями:
— Ось, напекла. Миритися йшла, а тут… знахідка!
— Ти не уявляєш! — підскочила Олександра. — Твоя мама знає все про старі меблі! А я голову ламав, чим раму обробити, а вона — «льняної олії додай», і все заграло!
— Мамо? — я дивився із захопом. — А ти ж усе життя у мебельному відділі працювала…
— Так, хобі, — махнула рукою Ганна Василівна.
— Та ну! — Олександра схопила розписну скриньку. — Дивись, як вона колір вивела! Я б за тиждень не здогадався.
— У вас у селі таких річей багато? — раптом пожвавився я.
— Та комора забита! Комоди, трюмо, шафи… Приїжджай — сам побачиш!
— Ось і приїдемо! — обернулася вона до мене. — Андрію, поїдемо до мами влітку! Уяви, скільки можна зробити!
Ганна Василівна сплеснула в долоні:
— Серйозно? Ви приїдете?
— Обов’язково!
Сіли за столик, накритий клеєнкою. На ньому стояли паляниці, чайник, банка варення.
— Поїмо — і покажу вам ще один секрет, — підморгнула теща. — В мене є ідея, як оформити цю раму.
Я дивився на них, таких різних, і таких близьких. І в грудях щемило:А дзеркало, тепер уже нове, віддзеркалювало усмішки всіх трьох, нагадуючи, що родинний теплий вечір може початися з найнесподіваніших речей.
