— Мамо, я сьогодні йду в кіно з Олею! Будь на зв’язку, гаразд? — гукнув Андрій і поцілував Маріанну в щоку, перш ніж зникнути у ванній. Вона чула, як він щось насвистує, як дзюрчить вода. Він був щасливий… Вільний. Таким, яким вона ніколи не була. — Мам, я пішов! — кликнув Андрій, визирнувши сяючим обличчям у своїй улюбленій блакитній сорочці. — Удачі тобі, сину! — Маріанна махнула йому рукою й сіла у крісло. Телефон тихо дзенькнув — нове повідомлення. Вона розгублено відкрила його… і завмерла.
Крізь вечірню тишу пробилося тихе схлипування. Маріанна лежала, згорнувшись клубком, обхопивши коліна, і беззвучно плакала — сльози залишали вологий слід на подушці.
— Мам, що таке? — Андрій повернувся раніше й тривожно подивився на неї. Вона поспішно витерла очі, натягнула посмішку:
— Усе гаразд, сонечко. Просто трохи втомилась.
Він сів поруч, вдивляючись у її обличчя. Дорослий уже. Високий, стриманий, з тою самою чарівною усмішкою, що й у дитинстві. Тільки тепер вона все частіше призначалася не їй, а його Олі…
Спогади нахлинули несподівано. Вісімнадцять. Олег. Заміжжя. Любов до запаморочення. Наївна віра, що почуття переможуть усе. Але… не перемогли.
— Мам! Де моя блакитна сорочка? — голос Андрія вирвав її з думок.
— У шафі, зліва! — гукнула вона, усміхнувшись.
Підійшла до дзеркала. Сорок два. В очах — сум, який давно ніхто не помічав. Ніби життя застрягло в минулому…
Вона яскраво пам’ятала той день. Вівторок. Крамниця біля дому. Хліб, молоко. І… Олег. З пакетом і… баночкою дитячого харчування. Підгузниками. Усмішка на обличчі. Очі зрадили правду.
— Це… не те, що ти подумала, — пробурмотів він.
— А що я мала думати?! Що ти лікуєшся в тієї… як її… Тетяни?! У вас уже дитина?!
Потім був туман. Крики. Розлучення. Самотність. Але й свобода.
Вона навчилася жити одна. Без Олега. Без скандалів. Свекруха залишилася на її боці, підтримувала. Вона виховувала сина, вчилася посміхатися… забувати зраду.
Іноді все ж накривало. Як сьогодні, коли бачила, як Андрій обіймає Олю. Як вони розбудовують стосунки — усвідомлено, з повагою. Без дурних обіцянок «назавжди».
Телефон знову дзенькнув. Запит у друзі. Ярослав… Той самий Ярик зі школи?!
Шкільний двір. Вона — перша красуня. Він — з букетиком волошок біля воріт. Потім прийшов Олег. А Ярослав залишився в минулому.
— Людо, ти не повіриш… Ярик із школи написав!
— Той, що був у тебе закоханий аж до останнього дзвоника? — засміялася подруга. — А Олег ж тоді його ревнував до бійки!
— Він мені просто запит кинув.
— Так додай його! Він зараз у великій компанії працює, розійшовся, здається…
Наступні тижні були як казка. Повідомлення. Флірт. Сміялися, листувалися до ранку. Ярослав був уважним, легким, з добрим юмором… Тільки тепер у ньому була впевн— Тепер вона усміхнулася, розуміючи, що найголовніше — це жити справжньою життєм, а не тінями минулого.
