ХХХХХХХХХХХХХХХХХХХ
— Мам, я сьогодні затримаюся, у Оленьки день народження. Ми з друзями йдемо в кіно, — Ігор на ходу поцілував Марусю в щоку і зник у ванній. З-за дверей лунав його безтурботний сміх — він щось насвистував, відчиняючи воду.
Маруся стояла біля вікна і слухала, як життя знову шумить поруч. Ігор був щасливий. Легкий. Вільний. Таким, яким вона ніколи не була.
Колись, у вісімнадцять, вона теж вірила у просте щастя. Богдан здавався чоловіком мрії — сміливим, гарним, впевненим. Вони закохалися, одружилися, почали життя з чистого аркуша. А вже за кілька років Маруся зрозуміла — її життя складається лише з побутових клопотів, мовчання та самотності.
Богдан все частіше затримувався «на роботі», приходив похмурий, байдужий. А потім була та баночка дитячого пюре у його сумці. І підгузки. Вони назавжди врізалися в її пам’ять, як останній доказ.
— Це… не те, що ти думаєш, — пробурмотів він тоді.
— А що ж це, Богдане? Що це?! — кричала вона, смикаючи банку, ніби хапаючись за останню нитку реальності.
Після цього все розлетілося. Було важко, але вона вистояла. Сама виростила Ігоря. Без підтримки. Лише свекруха лишилася поруч — допомагала, не кидала.
Ігор виріс, став розумним, добрим, дорослим. Вона пишалася ним. Але іноді… Іноді поверталося відчуття порожнечі. Як зараз.
Вона сіла у крісло, взяла телефон — і побачила сповіщення: «Павло надіслав вам запит у друзі». Павло… Її шкільна симпатія. Той, що колись чекав біля школи з волошками. Вона й не знала, що досьогодні пам’ятає його посмішку. Але серце раптом стиснулося.
— Людонь, ти не повіриш, — подзвонила вона подрузі. — Павло, той самий Павлик із 10-Б, знайшов мене у Фейсбуці!
— Та ну?! Той, що був у тебе по вуха закоханий? Богдан же тоді аж зубами скреготав, як його помічав. Додай його! Він зараз, кажуть, успішний, і недавно розлучився.
Вона додала. І все завертілося. Повідомлення. Жарти. Спільні спогади. Солодкий флірт, від якого палали щоки. Павло був уважним, ввічливим, щирим. Їй здавалося, що вона знову оживає.
— Ігорку, я хочу познайомити тебе з одним чоловіком, — сказала вона якось синові.
— З Павлом? — посміхнувся він. — Мам, я ж усе бачу. І я радий за тебе.
Вона сяяла. Вперше за останні роки. Але це тривало недовго. Павло почав писати рідше. Потім — сухо. А потім прийшов той жахливий текст:
«Марусю, вибач. У мене є інша. Ти тоді обрала Богдана — це було боляче. Тепер ти знаєш, як це».
Вона дивилася на екран, приголомшена. Чоловік за п’ятдесят… і така помста? Усе це — лише гра? Відплата за шкільні образи?
— Ну й козел, — зітхнула Людонька, коли почула. — Напиши йому! Гідно.
Вони разом склали повідомлення — з іронією, стримано, сильно:
«Дорогий Павло! Дякую тобі велике! Не пам’ятаю, коли востаннє так сміялася, фліртувала, почувалася жінкою. Ти повернув мені молодість. Наче зняла двадцять років. Сподіваюся, твоя обраниця оцінить твою артистичність. Удачі. Цілую (платонічно). Маруся».
Відповідь прийшла миттєво — потік образ, докорів і скарг. Але Маруся вже сміялася. Вперше — щиро.
А через тиждень біля супермаркету її зупинила блондинка:
— Це ви?! Розлучниця?! Ви зруйнували моє кохання з Павлом!
Маруся завмерла, потім — раптом посміхнулася:
— О, ви не за адресою. Справжня розлучниця — Жанна. Вулиця Лісова, 15. Вона і мого чоловіка відбила, і до Павла добралася. Профі.
Блондинка завмерла, а Маруся, ледь стримуючи сміх, пішла додому.
Сонце ковзало по її обличчю. І раптом вона зрозуміла — вона щаслива. Без чоловіків. Без драми. Без доказів.
Прийшло повідомлення від Ігоря:
«Мам, ми з Олею вирішили спробувати жити разом. А там — побачимо».
Маруся усміхнулася. Ось воно — справжнє щастя. Бачити, як твоя дитина обирає правильно.
А вона?.. А вона нарешті обрала себе.
