Чи запізно для щастя? Ні. Просто саме вчасно…
Коли Марійка переїхала у маленьке село на Волині, вона й гадки не мала, що там почнеться нова сторінка її життя. Хатинку дістала від далекої тітки – стареньку, з похилим ґанком. Та Марійка з першого дня вирішила: облаштовуватиметься, почне все з нуля. Мріяла про теплу оселю, де лунатиме сміх, пахнутиме варениками й пануватиме спокій.
Одного разу, коли вона добудовувала комору, помітила жінку, що йшла від автобусної зупинки. Висока, струнка, з якоюсь міською вдачею. «Оце так жінка…» – подумала Марійка. Це була Оксана, сусідка.
Незабаром вони випадково зустрілися біля сільського краму.
– Чула, що ви – Марійка? А я – Оксана, – промовила вона, простягаючи руку.
Так почалася їхня дружба. Жінка швидко захопила Марійку – розумна, добра, спокійна. Спочатку спілкувалися, як сусідки, потім все частіше, аж поки Марійка не зізналася собі: вона закохана.
Оксана була старшою на три роки. На той час їй вже виповнилося п’ятдесят вісім. Життя в неї було непросте – працювала, сама виховувала сина, бо з батьком дитини не склалося. Син виріс, поїхав навчатися, одружився, тепер живе з родиною в іншій області. Онучці вже п’ять, але вони навідувались рідко…
Оксана часто сиділа біля вікна й згадувала дитинство. У них була багатодітна родина – шестеро дітей, батьки й дідусь. Хата крихітна, грошей ледве вистачало. Іграшок теж не було. Дідусь готував, прав, доглядав за малими, поки мати з батьком працювали у полі.
Батько був теслею, приносив гроші, але частенько повертався п’яний. Мати сварилася з ним, проте дітей він не чіпав. Коли Марійка була у третьому класі, батько раптом помер. Незабаром пішов і дідусь. Мати залишилася сама з шістьма дітьми.
З того дня в Марійки закінчилося дитинство. Вона стала нянькою для молодших, варила, мила, прибирала, забувши про подруг і забави. Коли в школі вона пошкодила руку, впавши з горища, лікарі так і не змогли її повністю вилікувати. З того часу ліва рука слухалася погано. Робота по хаті важчала, але вона не нарікала.
У інтернаті, куди Марійка потрапила після восьмого класу, її ніби підмінили. Тут її вперше хвалили, вона знайшла подруг, відчула себе потрібною. Особливо їй подобалося шиття – працювала однією рукою, але все виходило акуратно й гарно. Вчителі очам не вірили, подруги дивувалися. Двічі на рік вона їздила додому, привозячи рідним вишиті власноруч подарунки.
На другому курсі Марійка закохалася в Тараса. Він був уважним, веселим. Вона вже уявляла, як вийде за нього заміж… Та коли розповіла матері, та холодно відповіла:
– Яке в тебе майбутнє? Рука хвора. Залишишся сама.
Слова болісно вдарили. Поступово Тарас віддалиПоступово Тарас віддали́вся, а потім і зовсім зник, наче його й не було.
