Я — Соломія, а не Мотря
Соломія сяяла від щастя — вона здала всі іспити! Не лише на відмінно, але достатньо добре, щоб мама з татом пишались. Відчиняючи двері додому, вона почула знайомий мамин голос і… чийсь чужий, глухий, ніби з минулого. Дівчина тихенько прокралась у свою кімнату, не бажаючи заважати. Та раптом почула:
— Я тобі, Галю, востаннє кажу… — різко пролунало від мами.
Стукіт у сінях — це тато прийшов на обід. Соломія визирнула в коридор і зустрілася поглядом із жінкою у білому, поношеному хустці. Риси обличчя здались болюче знайомими. Десь вона її вже бачила… Давній відтінок спогаду кольнув різко й неприємно. Та сама жінка з нав’язливим, липким поглядом. Та, що колись назвала її «Мотрею».
— Здоровенькі були, Мотре. Здоровенькі, доню, — промовила несподівана гостя.
— Іди, Галю, — стримано сказав тато.
— Іду, іду… Побачимось, сестричко, — кинула жінка та пішла.
Соломія стояла, як одубіла.
— Тату, хто це?
— Мамина знайома.
— Але вона назвала її сестрою.
— Дівчата іноді так говорять… Напевно.
Та тривожний мамин погляд і напружена мовчанка в домі казали зовсім інше. Було ясно — це не просто знайома. Це частина їхньої таємниці.
За кілька днів Соломія знову зустріла Галину.
— Ну, здоровенькі були, Мотре, — сказала вона, підійшовши ближче.
— Я не Мотря, я Соломія.
— А ти пам’ятаєш мене?
— Не знаю… Ви бували в мами.
— У мами? Я тобі мама, Мотрусю… Справжня…
Галина схопила її за руки. Говорила гаряче, безладно, благаюче. І Соломія — сама не розуміючи чому — пішла за нею.
— Ось, заходь, донечко, — жінка вела її у стареньку кімнатку. — Тут ти й жила, до двох років… Пам’ятаєш?
Соломію накрила хвиля спогадів: брудну підлогу, обгризені цигарки, хтось кричить, биє у двері, а вона, зовсім малеча, шукає на підлозі щось їстівне. Хтось лізе їй у рот брудними пальцями… І вона кусає — аж до крові. Страх. Сльози. Холод. Мотря… тоді її звали Мотрею.
Грубий голос у кімнаті вирвав із забуття:
— Галько, знову шльондралася? Гроші принесла?
Увірвався п’яний чоловік із затьмареними очима.
— Це хто у нас тут? Мені подарунок? — і простягнув руку до Соломії.
Вона різко відкрила сумку, дістала купюри:
— Ось! Тільки більше не приходите. Ні до нас, ні до мами, ні до тата. Я все згадала. І ви мені — ніхто.
— Мотре…
— Мене звати Соломія!
Вона бігла додому, захльостьуючись сльозами. Вдома її трясло, піднялася температура. Мама знайшла її заплакану.
— Мамо, я була у неї… Я згадала… сало… брудні пальці в рот… я вкусила…
— Дівчинко моя… — мати колихала її, як маленьку.
А потім розповіла. Про те, як у дитбудинку були дві сестри — Галина і Оксана. Їх удочерили разом. Галя спочатку була ласкавою, але потім… змінилась. Курила, крала, втекла, а потім повернулась — вагітна. Дитина була від невідомого. Батьки пробачили. Оксана, тоді ще студентка, погодилась допомогти… і забрала дитинку до себе. Мотря стала Соломією. А Галину позбавили прав, вона ще й грошей вимагала за відмову.
З тих пір Соломія стала їхньою донькою — і по любові, і по паперах.
Галина іноді поверталася. Плакала. Благала пробачення.
— Мотре, доню…
— Я Соломія. Пробачте, тіто Галю.
Мама все терпіла.
— Вона мені рідна. Може, я — її остання ниточка до нормального життя…
Одного разу прийшов Грицько, той самий із брудними пальцями.
— Галя в лікарні. Погано їй.
Вони поїхали.
— Пробач, доню, — сказала вже твереза, бліда Галина. — Дякую, що живеш. Дякую, що в мене була ти… хоч трохи.
— Усе буде добре. Живи. Ми тебе витягнемо.
Але вона не вижила.
Пізніше Соломія знову побачила Грицька. Він був тверезий.
— Я зав’язав. Завдяки їй… пробач, Мотре…
— Я Соломія.
— Знаєш… Я не твій батько, але знаю, де він. Показати?
Він привів її до могили гарного чоловіка. Там Соломію зустріла літня жінка.
— Ти його дочка?
— Гадаю, так…
— Я твоя бабуся…
З тих пір у Соломії — дві могили. І два життя: одне, від якого вона втекла. І інше, у якому вона виросла.
Вона ходить до тих, хто дав їй життя. Ходить і розповідає про себе. Обіцяє жити гідно — і дотримується цієї обіцянки.
