«Та кому ти потрібна з пятьма дітьми?» саме так вигнала мене мама, коли я лишилась вдовою у свої 32, навіть не підозрюючи, що в забутій хаті на околиці мене чекає спадок і нічний, дивний гість
Мокро, глинисто під ногами на цвинтарі. Земля липне до старих чобіт. Я стояла тихо, поки копачі закопували минуле мій світ, мою любов. Сергій раптово пішов у 35 років. Просто зник із мого життя, мов би розчинився між заводських верстатів, де раптом знепритомнів і не повернувся.
Поруч зі мною, не знаходячи собі місця, тупцяла мама Галина Петрівна. Вона закуталась у коричневу норкову шубу й раз по раз гидливо поглядала на онуків, що тулились до мого чорного пальта.
Досить вже рюмсати, зітхнула вона, коли насип був уже високий. Поїхали, Надю. Не місце тут мерзнути, треба поговорити.
У маленькій квартирі-«двушці» у спальному районі Києва, взятій у кредит, Галина Петрівна перше всього заскочила на кухню, сіла за стіл, дивилась суворо.
От що, каже без привітання, навіть шапку не зняла. Квартиру забере банк ясно як день. Платити нема з чого. Сергія твого нема, а ти все у декреті. Та й на що ти сподіваєшся?
Мамо, я знайду роботу, бурмотіла я крізь сльози, колихаючи малу Марисю.
Де? Кого ти знайдеш з пятма дітьми? Хто тебе таку візьме? Старших Таню і Пашу, я б у дитбудинок визначила. Тимчасово. А малих може, допомога якась буде.
Я підняла голову і хрипко прошепотіла:
Годі Від мого дому відійдіть. Моє життя мої діти. Може, пропаду, але їх не віддам нікому.
Ото й в кайдани лягай на своїй свободі, буркнула вона. Грошей не проси.
Минув місяць, прийшов лист від банку дві неділі й виселення. Я металася по знайомих, просила притулку, але з пятьма дітьми ніхто навіть чути не хотів.
Того ж дня поштарка принесла ще одного листа: із села під назвою Залісся. Повідомлення було від нотаріуса померла двоюрідна тітка й залишила мені хатину. Хоч і стару та покрючену, але свою.
Залісся зустріло нас різким вітром та заметами. Хата стояла край села, біля самого лісу. Темні колоди, похилився ґанок, по вікнах бігають тьмяні відсвіття.
Мамцю, холодно тут пищала Марисенька пяти років.
Зараз протопимо, лагідно, намагалась я втішити доньку, тримаючи голос.
Перша ніч була жахливо холодна. Пічка диміла, діти кашляли. Я вкрила їх усім: пледами, старими куртками, навіть домотканими доріжками. Не знала, чи спати, чи просто слухати, як дихає слабенький Ваня йому всього сім, а вже стільки болю переніс
Ваня хворів на тяжку ваду серця. Лікар у Києві прямо сказав: «Без операції буде гірше. Черга на квоту на рік, а стан важкий. Доведеться оперувати у столичній лікарні за гроші». Ціна мов дві таких квартири, як нас вигнали з нашої.
Вранці, обшукуючи горище, де валялися газети ще з радянської епохи, рвані кожухи, я натрапила на бляшанку з-під чаю. Всередині, в шматі тканини, щось важке та холодне.
Кишеньковий годинник. Старий, на срібному ланцюжку. Провела пальцем видніється герб, напис: «За віру та відвагу». Маючи голод і дітей на шиї, я сховала годинник не до спадщини зараз.
Їжі на три дні, дров майже нема. Ваня марніє не встає, сил немає.
Вночі нас накрила завірюха. Вклавши дітей спати, я, не в силі заспокоїтися, сіла біля запотілого вікна. Думки гризли душу в якій безвиході опинилась?
І тут хтось обережно постукав.
Я остовпіла. Видіння? Ні, стукають знову.
Я взяла кочергу на всяк випадок.
Хто це в пізній час?
Впустіть мене, господине, заметіль сильна, старий голос пролунав крізь двері. Незвичний, але спокійний, мов відбитий луною з іншого світу.
Я несвідомо відкрила. На порозі стояв дідуган у дивному кожусі до пят, підперезаний мотузкою. Біла борода, очі живі.
Заходьте, мовила я, відступивши.
Дід, начебто ніс із собою шматочок тепла, ні снігу, ні холоду від нього. Пройшов до кімнати, придивився до Вані.
Дитина хворіє? спитав він.
Дуже надії мало. Грошей нема.
Гроші то пил а час золото. Моя річ у тебе знайдена?
Я здригнулася.
Ви про годинник? Ваш?
Мій. Пан мені шляхетний подарував, як я його врятував Дуже давно. Бережи. В пригоді стане. Не поспішай відразу в ломбард спершу знайди голку, відіжми під петелькою, побачиш.
Він лагідно посміхнувся:
Доля твоя нелегка, але імя у тебе красиве Надія.
Залишайтесь на чай, добрий чоловіче як вас звати? кинулась я ставити чайник.
Прохором кличуть.
Та коли обернулась хата порожня, діти сплять, вітер за вікном стогне. Лише пахне ладаном і хлібом свіжим.
Всю ніч не стулила очей. На світанку дістала годинник, відшукала тонку голку. Тремтячими руками натисла біля петлі клац! Кришка відкрилась. Усередині золотий карбованець і папірець зі старим написом: «Сей дарчий документ». Далі важко прочитати.
Я поїхала в районне містечко. Знайшла антикварну крамницю. Господар, кремезний чоловік, спершу звично порахував срібло:
Пять тисяч гривень дам, не більше, подряпаний.
Дивіться сюди, я вклала монету і папір.
Він завмер, погляд гострий, уста сухі.
Де ви це взяли?
Дісталося від далеких родичів.
Жінко Це константинівський пробний карбованець В Україні таких одиниці! А папір дарча оригінальна грамота! Я таке навіть зберегти не можу. Вам у Київ на аукціон. Дасться ціна чимала.
Операцію Вані зробили вже за місяць кращий хірург, сучасна клініка. Грошей вистачило на все і на лікування, і на новий дім, і на науку дітям.
Повернувшись у Залісся, я одразу пішла на кладовище. Довго блукала, нарешті знайшла хрест старенький, напівстертий напис: «Раб Божий Прохор. 1888 1960».
Поклала квіти, вклонилась низько:
Дякую, дідусю Прохоре.
Будинок звела новий світлий, затишний, із газом і зручностями. Люди поважали мене дбаюча, порядна, діти чисті і ситі.
Мама зявилась аж за пів року. Приїхала на таксі, з тортиком, гордовита. Оглянула просторий двір, веранду.
Вітаю, доню! приязно простягає руки, мов і не виганяла раніше. Ой, бачу, добре піднялась! Чула, щастя на спадок вирвало? Люди казали скарб! Я ж завжди так казала, правда? Але, у мене й самій тяжко пенсія мала, захворіла, допоможеш старій матері? Місця ж багато
Вийшла я з дітьми на ґанок. Дивимось на неї насторожено.
Доброго дня, мамо, просто кажу.
Чого стоїш? Заставай, родинонько!
Ні.
Що значить ні? посмішка на обличчі зникла.
Свого ти дому не знайдеш. Вибір зробила, коли вигнала.
Я тебе до суду подам! Я мати!
Подавайте. Але їдьте тепер. У Вані час тиха година.
Замкнула двері на дубовий засув.
З-за дверей ще доносився крик про пять хвостів і невдячність, але я її вже не чула. Я ішла на кухню там пахло свіжими пирігами, а старовинний годинник монотонно відбивав час нового вже нашого, щасливого життя.
