— Оленко, пам’ятаєш, ми з тобою домовлялися завжди бути чесними?.. Маю сказати тобі правду: я закохався. В іншу. Вибач, але я йду. Вона — та сама, з якою хочу зустріти старезність. Вона особлива, вона як… зоряне небо. Ці почуття — справжні, безмежні, як галактика…
Коли Богдан говорив це, його очі сяяли, ніби він підкорив усі зорі. А Олена стояла навпроти, стискаючи спинку стільця, щоб не впасти.
— Ти при своєму розумі, Бодь? Яка ще любов усього життя? А я тоді хто? Ти хоча б пам’ятаєш, що в нас донька? Півтора роки, Бодь. Півтора. Я вдома, не працюю, а ти, у свої тридцять п’ять, раптом узлітаєш у хмари й вирішуєш жити за почуттями?
— Оленко, я… — він спробував щось додати, але, мов тікаючи від реальності, замкнувся у ванній з телефоном. Мабуть, листувався зі своїм «космосом».
Ввечері Олена ридала, притиснувши до себе сплячу Мар’янку. Ніч не спала, а вранці, натягнувши неохайний хвостик і швидко зібравши дитину, пішла до свекрухи.
— Оленко, ну що ти. Треба було мужика міцніше тримати. Ходиш, як жебрачка — хвостик, светр старий, а потім дивуєшся, чому чоловік пішов. Зараз інші часи: все швидко, миттєво. Ось і Богдан не став тягнути, зрозумів, що знайшов ту саму. Ти не перша, від кого чоловік пішов, і не остання. Приводь Мар’янку, допоможу, якщо що. А ти гляди — і собі когось знайдеш, — махнула рукою Ганна Іванівна, ніби мова йшла не про сім’ю, а про застарілий товар.
Олена йшла додому, відчуваючи, як усередині щось відмирає. Надія. Ілюзії. Мрії. Все згасло.
Вона плакала ще три дні. А потім підвелася, витерла обличчя й зробила головне: подала на аліменти. І одночасно — на розлучення. Годі жити в ілюзії, що все ще можна виправити. Нехай Богдан тепер отримує свободу, яку так хотів.
Свекруха іноді допомагала, але це більше схоже було на жебрацькі подачки. Пачка підгузків — як благословення, кілька гривень на «солодощі» — з важливим виглядом. Мати Олени жила в іншому місті, надсилала трохи грошей, кожного разу по телефону розповідаючи, як усе несправедливо. Олена слухала, стискала зуби й жила далі.
Минув рік. Вона влаштувала Мар’янку в садочок, вийшла на роботу. Перші місяці були пеклом: лікарняні, кашель, сльози, безсонні ночі. Але потім усе налагодилося. Олена звикла. У новому житті було щось добре: свобода, ясність, відсутність брехні. Іноді вона дивилася на батьків у дитячому садку, п’яних, злісних — і думала: «Дякувати Богові, що я сама».
Аж ось одного разу свекруха подзвонила:
— Оленко! Радість у нас! Богдан стане татом, уявляєш?
— Чудово. Здоров’я мамі й малюкові, — промовила Олена. І здивувалася — не боліло. Значить, пережила.
А через тиждень — новий дзвінок. І на тому кінці — істерика.
— Оленко! Лихо! Богдан в аварію потрапив! У реанімації! Його Шкоду — на металобрухт, сам ледь живий. Інвалід тепер… Горе наше…
Олена замовкла. Їй було жаль. Все-таки батько її дитини. Вони жили разом. Але жаль — це не причина повертатися в минуле.
Однак уже за кілька днів пролунав новий дзвінок:
— Олено, ти мусиш забрати Богдана додому. Доглядати за ним, лікувати. Я допоможу, як зможу. Треба його витягнути, Оленко!
— Я муси**— Я мусиш? А з яких це пір?** сказала Олена, відчуваючи, як внутрішній спокій повертався до неї, навіть коли світ навколо був готовий звалитися на голову.
