Зламана теплиця й жіноча хитрість: одна інтрига ледь не зруйнувала дві родини
Зранку до двору Оксани зайшла сусідка — заплакана, розхрістана, з тремтячими руками. Це була Марія.
— Все пропало! — ледве вимовляла вона крізь сльози. — Усю теплицю, увесь урожай хтось за ніч поламав! Я так на ці огірки й помідори сподівалася. Дітям, собі, ще й трохи продати хотіла… А тепер усе, марно пішло!
— Не журись так, Марічко, — намагалася її заспокоїти Оксана. — Це ж не кінець світу. Разом усе відновимо. Андрій допоможе, він у мене майстер на всі руки!
— Який Андрій, — вирвалося у Марії, — чоловік мій уже третій день як у запій пішов. Усе на мені. А тепер і остання надія на сезон зникла…
Оксана замислилась. Хотіла допомогти, але щось у поведінці сусідки її насторожило. Та занадто часто крутилася біля їхнього будинку останнім часом. То за сіллю, то за розсадою, то просто зайти — побалакати. І завжди при параді — ніби не в городи, а на побачення йде.
Насправді у Марії вже давно зріла підступна думка. Після чоловікових зрад і постійних скандалів вона звернула увагу на чуже подружжя — на спокійного, господарського, тверезого Андрія. Та чим Оксана краща? Вона, Марія, і гарніша, і швидша, і господиня вміліша. Однак Оксану просто так не відсунеш — треба хитрість умикати.
Вирішила вона йти ва-банк. Підмовила місцевого ледащя Петька, щоб той вночі розібрав її теплицю. Заплатила щедро — скупою на гроші Марія не була. Шкода урожай? Звісно. Але якщо це відкриє шлях до особистого щастя, чому б і ні?
І ось вранці — сцена з риданням, візит до Оксани, скарги й натяки. Все заради одного — щоб Андрій прийшов і допоміг, щоб опинився поруч.
Та Андрій, хоч і добрий, не дурний. Він чудово зрозумів, що Марія щось задумала. Відмовити — образити, піти — дати їй привід. Тож він пішов на несподіваний крок.
Він пішов до чоловіка Марії, до Тараса, і завів з ним щиру розмову:
— Ти ж, брате, за своєю пильнуй, — сказав він. — Місцевий бригадир Василь до неї явно небайдужий. Гроші підсовує, поїздки пропонує. А вона, між іншим, відмовляє — тебе чекає. Ти ж їй дорогий, вона з родини йти не хоче…
У Тараса наче луска з очей впала. Так, він п’є, кричить, до родини руки не доходять. А дружина у нього — гарна, вірна, терпить, любить… А він що? Все руйнує своїми руками. А справді, заберуть — і буде пізно…
Наступного ранку Тарас сам вийшов лагодити теплицю. Потім зняв гроші з потаємної картки й віддав Марії. Та лише очі витріщила — не чекала.
— Поїдемо до моря, — сказав він, — відпочинемо, як колись. Стільки років разом, а стали як чужі.
Марія ожила. Побігла по крамниці, накупила нарядів, усім подругам похизувалася. Забігла й до Оксани — розказати про нове життя.
А Оксана усміхнулася. Вона все зрозуміла. Але мовчала. Її Андрія ніхто не забере. Ні за подарунки, ні за сльози, ні за хитрість.
Вона просто зачинила за Марією двері й пішла до чоловіка — обійняти, подякувати і, якщо чесно, трохи ним пишатися. За чоловіка, за родину. І за те, що, на відміну від інших, вона ніколи не будувала щастя на чужому горі.
