**Таємниця на околиці**
Мирослав святкував свої іменини. Він вирішив зустріти їх з родиною у мальовничому маєтку на околиці Буковини. Прибувши на місце, він пішов гуляти з дітьми стежками, що тонули серед смерек. Дружина Оксана залишилася готувати святкову вечерю. Спритно нарізаючи овочі для салату, вона раптом почула різкий дзвінок телефону. Це був мобільний Мирослава, залишений на дубовому столі. Дзвінок не вгамувався, і Оксана, зітхнувши, підняла слухавку.
— Алло? — тихо промовила вона.
На тому кінці відраза запановала мовчанка, а потім з’єднання перервалося. Оксана завмерла, міцно стискаючи апарат, серце забилося тривожно. У цю мить повернувся Мирослав із дітьми, їхні голоси лунали радісно, але його обличчя змінилося, як тільки він побачив телефон у її руці.
— Що ти робиш із моїм телефоном? — різко запитав він, і в очах блиснула тінь.
— Дзвонили… але мовчали, — пробурмотіла Оксана, відчуваючи, як її голос тремтить.
Мирослав вихопив телефон, і його погляд спалахнув гнівом. Те, що сталося далі, стиснуло її серце страхом.
Оксана познайомилася з Мирославом п’ятнадцять років тому у маленькій кав’ярні в центрі Чернівців, де працювала офіціанткою. Той вечір був сповнений сміху та галасу, коли Мирослав із друзями зайшов до закладу. Він здався їй тихим, але водночас мав якусь магнетичну впевненість, що притягувала погляди.
Біля півночі компанія збиралася йти, залишивши щедрі чайові. Мирослав затримався біля Оксани й тихо, наче пошепки, запитав:
— Дозволите вас провести додому? Коли у вас закінчується зміна?
— Дякую, але я сама, — відповіла Оксана, відчуваючи, як щоки заливаються рум’янцем.
Він усміхнувся, попрощався, але коли Оксана вийшла з кав’ярні, побачила його біля входу. Він чекав.
Ця випадкова зустріч стала початком їхньої історії — легкої, як весняний вітерець, але яка виросла у міцний шлюб. Мирослав походив із заможної родини, що прийняла Оксану як рідну доньку. Її власне дитинство було похмурим: батьки розлучилися, коли їй було дванадцять. Тато покинув місто, завів нову сім’ю, а мати, поринаючи в образи, часто залишала доньку саму.
Після дев’ятого класу Оксана вступила до кулінарного технікуму в Чернівцях, а потім влаштувалася у кав’ярню. Життя з Мирославом стало для неї новим світом. У свої двадцять сім він уже займав високу посаду у процвітаючій ІТ-компанії. Він оплатив Оксані курси програмування й допоміг влаштуватися до його фірми.
— Мирославе, тут так цікаво працювати! — радісно ділилася Оксана, сідаючи в авто після робочого дня. — Всі такі привітні, зовсім не як у кав’ярні!
Мирослав ніжно торкнувся її плеча.
— Я знав, що тобі сподобається. Ну що, до супермаркету? Ти обіцяла буковинську бринзу зі спеціями на вечерю.
— Вже мрію приготувати! — засміялася Оксана.
Їхнє взаєморозуміння було наче магічним, ніби вони знали одне одного віками. Єдине, що затьмарювало їхнє щастя — відсутність дітей. Лікарі лише розводили руками: «Це лотерея». Але Мирослав і Оксана не здавалися. Після численних процедур і консультацій через чотири роки народився їхній син Ярема, а ще за два — донька Даринка.
Мирослав став прикладом батька й чоловіка, взявши на себе всі фінансові турботи. Оксана після народження дітей присвятила себе родині, залишивши роботу. Та одного вечора, коли діти вже ходили до садочка, вона задумливо сказала:
— Може, мені повернутися на роботу? Діти в садку, а я цілими днями вдома…
Мирослав здивовано подивився на неї.
— Оксано, ти серйозно? Хочеш метатися між роботою, дітьми, а потім ще й уроками, гуртками? Ти — найкраща мати й дружина, хіба цього мало?
Він ніжно обійняв її, і Оксана, усміхнувшись, погодилася:
— Мабуть, ти маєш рацію.
Минуло шість років. Ярема і Даринка пішли до школи, а Оксана створювала родинний затишок. Вона не сумувала: чотири роки тому отриОднак того вечора, коли вона перегортала його телефон, знайшла повідомлення, що розірвало її світ навпіл.
