**Щоденник. Ціна обману: як продавець фільтрів став водяним**
Двері у стару хрущовку в одному з київських районів відчинилися миттєво — ніби господиня чекала на гостя. На порозі з’явилась худуща бабуся років вісімдесяти, з пронизливими, спостережливими очима.
— Доброго дня, — ввічливо промовив молодий чоловік, ледве посміхаючись.
— І тобі здоровенькі були, синку, — кивнула вона. — Заходь, не стій на сквозняку. З соцслужби чи звідки?
— Ні, бабусю. Я представник компанії, що займається очищенням води. Встановлюємо новітні фільтри. З ними вода з-під крану стає джерельною — чистою, як колись, коли з річки можна було пити без страху.
— Ого! — старенька піднесла брови. — Значить, ти водяний, що річку чистиш? Справа добра. Проходи.
Хлопець акуратно витер черевики об потертий килимок і зайшов.
— Можна не роззуватися? — спитав він, озираючи витертий лінолеум у коридорі.
— Та звичайно, не переймайся, донька моя помиє. Вона ще молода, а я вже стара кішка. Вбиратися мені лінь.
— Та годі вам, бабусю! Ви ж повні сили! Навіть рум’янець на щоках! — брехливо підлесливився він. — А де кухня? Хочу вам “товар обличчям” показати.
— Ой, підлещуєшся, але приємно. Я вже років десять у дзеркалі себе не бачила — донька повішала їх так високо, що мені й маківки не розгледіти. Ходімо, покажу твоє “поле чудес”.
Кухня була крихітна, але охайна. Чайник блищав, на підвіконні — герань та блюдце з м’ятою. Бабуся сіла, а парубок почав діло: відкручував, прикручував, наливав воду у склянки, демонстрував фільтри та радісно пояснював різницю між “брудною” та “чистою” водою.
— Куплю твій фільтр, — раптом сказала бабуся. — Але спершу давай чаю вип’ємо. Самотньо не смакує, а з людиною — як мед. Хвилин п’ять, не більше.
Хлопець задумався, але згодився. Бабуся спритно нагріла відфільтровану воду та заварила чай — ароматний, з незвичайними нотками.
— Родина в тебе є, сину? — спитала вона, розливаючи по чашках.
— Немає, холостий.
— І слава Богу. Ще рано тобі дітей. Чай смачний?
— Дуже. Де такий берете? Я б і собі придбав.
— Мені його русалки дарують на день народження, — усміхнулась вона.
Парубок відсміявся. Вирішив пожартувати у відповідь:
— А ви чого так безпечно двері відчиняєте? Зараз часів таких — шахраїв, як піску.
— А чого мені боятися, голубчику? Я своє віджила. У мої роки вже час людей лякати, а не тремтіти. Тим більше таких, як ти.
У цю мить хлопець відчув дивну легкість у голові. І… розговорився:
— Та кому ця вода потрібна! Я ці фільтри по дві гривні купую, а продаю по п’ятдесят. Інколи навіть воду “підфарблюю”, щоб ефект був. Так більше платять. От і ходжу по бабусях, навішую вуха…
Сам не зрозумів, як це вирвалося.
— Ось і добре, — кивнула бабуся. — Чай у мене, як казала, чарівний. Русалки збирають. Хто його п’є — той не збреше.
Хлопець схопився.
— Що за… що ви зробили?!
— Та нічого особливого. Ти ж сам казав, що водяний. Тепер і справді станеш. Наш річковий дуже втомився — сам не встигає. Тож допомагатимеш йому: воду чистити, рибу годувати, за водоростями дивитися. Відслужиш десять років — може, людський вигляд повернеш. А поки — ласкаво просимо у водну стихію.
Він не встиг і скрикнути, як перетворився на краплю, потім на імлу, а далі — на сріблястий струмочок, що плеснувся у мідний таз.
— От і добре, — промовила бабуся, виливаючи воду у раковину. — Влаштувався парубок. Мрії здійснюються. Ось той, що лічильники міняв — тепер блискавки по небу направляє. Повітряна стихія. А ти — водяна. Познайомитесь.
Вона поставила чашки у мийку, тихо насвистуючи. Потім глянула у потемніле дзеркало серванта.
— Чого не відображаюсь, чого не відображаюсь… — передражнила колишнього “продавця”.
— Та тому, що старша за всі дзеркала у цьому домі. Років триста вже, як мінімум. Донька ж знає, тому й повісила вище — щоб нікого не лякати. Не кожна правда зранку потрібна. А я — живу. І лад наводжу. Бо стихії безладу не терплять.
Підійшла до вікна, глянула на небо й знову посміхнулася:
— Правда має бути. Навіть якщо її доводиться заварювати у чайнику.
