Сім’я, якої в мене не було
Марічка повернулася додому після важкого робочого дня й одразу відчула — у хаті гості. У повітрі висів чужий запах, з кухні долинали тихі голоси й гомін телевізора. Зітхнувши, вона здогадалася: знову свекруха. Ганна Іванівна. Завжди приходила без попередження, ніби в себе. Марічка зняла пальто, роззулася й уже збиралася зайти на кухню, коли раптом почула своє ім’я. Завмерла. Голос свекрухи був різким, майже злим:
— Васильку, подумай, хто в тебе поруч. Вона… не твоєї води. Це видно зразу…
Марічка закостеніла, рука стиснула дверну ручку. У грудях стало тісно. Ганна Іванівна говорила про неї. Обговорювала з сином — докоряла, зважувала, ніби міркує над купівлею на базарі. А Василь… мовчав. Не заступився.
Марічка слухала й згадувала: колись їй здавалося, що його родина — подарунок долі. Лагідні, щирі, теплі. Не так, як її рідні. Там за кожним святковим столом — лайка, образки, плітки за спиною, злі жарти, де за посмішкою ховається отрута. Допомоги — не чекай. Тільки розмови про те, хто кому скільки винен.
Вона виросла у сім’ї, де не вміли підтримувати. Де мати з іронією говорила: «Просить допомогти з ремонтом? Скажи дякую, що не вимагає ще й вікна безкоштовно поміняти». Де сестра завжди «хворіла», коли Марічка просила посидіти з нею у дитинстві.
Потрапивши до родини Василя, вона спершу не вірила. Занадто вже все було ідеально: усмішки, обійми, теплі слова. Занадто чужорідне для неї. Вона чекала, що ось-ось їхня доброзичливість зникне. Що за кутом пролунає: «Що ти в ній знайшов, Василю?».
Але цього не ставалося. Ні вперше, ні вдесяте, ні всотне. Вона почала звикати. Почала вірити. Та всередині гризла думка: «Я їм не до вподоби. Я чужа».
Марічина мати теж зустрічала Василя усмішкою, але варто було йому вийти, одразу буркотіла:
— Худий, як жердка. З таким і в поле не вийдеш. Та й взагалі, нудний він.
Марічка сердилася, та сил сперечатися не вистачало. Лише раз почула, як Василева мати сказала синові:
— Марічка гарна дівчина. Не втрачай її. Тобі з нею пощастило.
Ці слова перевернули її душу. Вона заплакала. Навіть рідна мати так про неї не говорила…
Коли Василь допомагав батькові будувати комору на городі, Марічка обурювалася: «Це ж наш вихідний!»
— Він попросив — я допоможу. Він теж мені допоможе, коли треба.
І справді — коли у квартирі зник світло, Василів батько приїхав після зміни й усе полагодив. Без докорів. Просто тому, що «ми родина».
Марічка вчилася. Було важко. Все життя її вчили: «Кожен сам за себе». А тут — інакше. Світ, де допомога — не тягар, а спосіб бути близькими.
Вони з Василем одружилися. Його рідні допомагали з підготовкою: не лише справою, а й грішми. Марічкині батьки дали «на подарунки» й сказали: «Ви дорослі — самі розбирайтеся».
Марічка розуміла, що, можливо, вони праві. Але на душі було гірко.
Потім вони збирали на подорож до Греції. Майже все відклали. І раптом — лихо. Василева сестра потрапила в аварію. Машина — на звалище. Страховка нічого не покрила. Сама сестра — жива, і це головне. Але без авто вона не зможе працювати. Мала дитина, усі справи — на колесах.
— Зберемося, — сказав Василь. — Купимо їй хоч якусь.
— А відпустка? — прошепотіла Марічка.
— Почекає.
Вона мовчала. Всередині все кипіло. Вона не хотіла цього. Хотіла Грецію, море, спокій — хоч раз для себе. Але кивнула.
Її мати була у люті:
— Ти з глузду з’їхала?! На відпустку збирала, а тепер їй машину?! Це її проблеми! Ти що, дурна?!
І знову Марічка мовчала. Сердилася? Так. Але знала: у цій родині інакше не буває. Тут допомагають. І якщо хочеш бути частиною цієї родини — приймай правила.
Василева сестра подякувала особисто. Сказала: «Коли зможу — усе поверну». Але Василь із рідними лише махнули рукою: «Не треба». Марічка кивнула разом із ними. Хоча не до кінця розуміла.
Пройшов час. До Греції вони таки поїхали. Потім були Австрія, Угорщина. А потім — вагітність. Народився Юрко.
І на рік — страшний діагноз. Лікування дороге, квота покриває не все. Вони виставили квартиру на продаж — і все одно не вистачало.
Марічка звернулася до матері. Та одразу відмовила:
— Ми квартиру продавати не будемо. Нам потрібен простір. Попроси в родичів, щось дамо. Але квартиру — ні.
І ось Василь, уриваючись у дім, кричить:
— Вони погодилися! Сестра переїжджає до батьків. Свою квартиру продає. Ще й город виставляють. Ми врятуємо сина!
Марічка не могла дихати. Вона, ніби в тумані, подзвонила сестрі Василя, пробурмотіла щось про подяку. Та лише відповіла:
— Ми родина. І коли йдеться про життя — вибору немає.
Юркові зробили процедуру. Він видужав. А вони з Василем жили на орендоваА потім, через багато років, коли вже й онуки бігали по двору, Марічка іноді дивилася на свого чоловіка, на цю велику родину — і усміхалася, бо знала: справжнє багатство не в грошах, а в тих людях, які ніколи тебе не покинуть.
