Друге дихання: як онук подарував бабусі радість життя

**Записано в щоденнику**

Сьогодні ми з Оксаною та сином Дмитриком поїхали до села — навідати її матір і залишити хлопця у бабуси на канікули. Дорогою купили свіжих продуктів: ковбаси, улюблений бабусин торт «Київський» — усе, як вона любить. Але Надія Іванівна зустріла нас без ентузіазму. Застілля обмежилося лише чаєм. Хоч холодильник і був завантажений, вона майже нічого не торкалася. Виглядала втомленою — відразу пішла на ліжко.

Надворі капало — сонце топило останній сніг. Весна. Оксана стояла біля вікна, прижмурюючись від сяйва. «Як же гарно!» — подумала вона, згадуючи батька, який пішов у вічність два роки тому. Він завжди зустрічав весну з радістю: «Ось і зиму пережили!» Його сміх, жарти, теплі обійми… А мати — хоч і сувора, але життєрадісна, вміла посміхатися навіть коли бурчала. Вони справді любили одне одного. Тепер Надія наче згасла. Після смерті чоловіка — ніби заблукала.

Зателефонувала сестра Марія. Голос тривожний:
— Оксано, мамі зовсім погано. Каже, що втомилася від життя. Ніщо їй не миле — хоче до батька…

— Ми з Юрком приїдемо в вихідні, обов’язково, — пообіцяла Оксана. Але серце стиснулося. Може, варто забрати матір до нас? Самотність її добиває…

І вдома клопіт вистачає. Старша донька Соломія — характерна, постійно сперечається з батьком, заявила, що в 18 піде з дому. «Набридли ваші правила», — каже. А Дмитрик — цілими днями приліплений до телефону.

— Поїдемо до мами, заберемо й Дмитрика. Нехай відпочине від екрану, — запропонував Юрко.

Дмитрико скривився:
— Що я там робитиму?!

— Житимеш! — відрізала Соломія. — І ми від тебе трохи віддихнемо…

У вихідні, із сумками, наповненими смаколиками, ми вирушили до села. Мати знову вийшла назустріч, але вигляд у неї був безрадісний. Юрко підморгнув мені — «прикидається». Але все ж вона виглядала знесиленою, від їжі відмовилась, лише чай. Коли Оксана запитала, чи можна залишити Дмитрика, Надія махнула рукою: «Залишай».

Дмитрико, надувшись, лишився. Бабуся пішла у кімнату й… заплакала. Згадала, як зустріла свого Василя. Як він, сором’язливий та незграбний, підходив до неї. Як тітка їх познайомила… Усе це було весною. І зараз — знову весна. А його немає…

Раптом — крик. Бабуся зірвалася. Дмитрико! Прищемив палець. Стоїть, сердитий і розгублений.

— Чого ти такий злий, Дмитре? Голодний? — м’яко запитала вона.

— Від їхньої їжі мене нудить… — буркнув він. — Ти б краще зварила свою молочну локшину. Ну ту, солодку, з маслом…

У бабусі похолонуло в грудях. Василь теж любив цю локшину. Просив її, коли йому було сумно. І бабуся, зітхнувши, підвелася.

— Тільки їж зі мною, добре? Самій нудно, — додав Дмитрико.

Так вони й зажили удвох. Оксана дзвонила щодня. Спочатку бабуся відповіла сухо. Потім почала скаржитися:

— Ніяк не навчу витирати ноги! Усе каже — живіт болить. А я його лікую: цукерок не даю — одразу одужує. І бруд у хату перестав нести. Розумнішає!

Юрко сміявся:
— Ось і добре! Маєш на кого бурчати — життя налагоджується!

За тиждень ми приїхали за сином. А він — не хоче їхати! Бабуся ледве стримувала сльози.

— Ну копія Василя… І впертий, і ніжний, і хитрун!

— Не плач, бабусю. Скоро приїду, — серйозно пообіцяв Дмитрико.

— Чекатиму, Дмитре. У нас справ повно — і город, і ворота, і все на світі. Ти ж обіцяв допомогти!

— Усе зроблю, бабусю. Обецаю!

Надія усміхнулася крізь сльози.

— Він мені тепер дзвонитиме, то віддайте йому телефон! — суворо сказала вона нам.

— Оце ти придумав, як їх примирити! — уже дома сміялася Оксана.

— Гірке лікується гірким! Наш Дмитрико — кого завгодно розворушить. Навіть матір із дивану підняв. А вона вже майже зневірилася…

Тепер у неї знову є для кого жити. Адже Дмитрико — вилитий дід. А бабуся вміє виховувати. Ось яку дружину мені виховала! — додав Юрко.

І ми засміялися. Життя, здається, знову налагоджується.

**Урок:** Іноді саме через маленькі дива — як молочна локшина або бурчання на онука — повертається радість. Родина — це те, що тримає нас на плаву.

Оцініть статтю
ZigZag
Друге дихання: як онук подарував бабусі радість життя