**Записано в щоденнику**
Сьогодні ми з Оксаною та сином Дмитриком поїхали до села — навідати її матір і залишити хлопця у бабуси на канікули. Дорогою купили свіжих продуктів: ковбаси, улюблений бабусин торт «Київський» — усе, як вона любить. Але Надія Іванівна зустріла нас без ентузіазму. Застілля обмежилося лише чаєм. Хоч холодильник і був завантажений, вона майже нічого не торкалася. Виглядала втомленою — відразу пішла на ліжко.
Надворі капало — сонце топило останній сніг. Весна. Оксана стояла біля вікна, прижмурюючись від сяйва. «Як же гарно!» — подумала вона, згадуючи батька, який пішов у вічність два роки тому. Він завжди зустрічав весну з радістю: «Ось і зиму пережили!» Його сміх, жарти, теплі обійми… А мати — хоч і сувора, але життєрадісна, вміла посміхатися навіть коли бурчала. Вони справді любили одне одного. Тепер Надія наче згасла. Після смерті чоловіка — ніби заблукала.
Зателефонувала сестра Марія. Голос тривожний:
— Оксано, мамі зовсім погано. Каже, що втомилася від життя. Ніщо їй не миле — хоче до батька…
— Ми з Юрком приїдемо в вихідні, обов’язково, — пообіцяла Оксана. Але серце стиснулося. Може, варто забрати матір до нас? Самотність її добиває…
І вдома клопіт вистачає. Старша донька Соломія — характерна, постійно сперечається з батьком, заявила, що в 18 піде з дому. «Набридли ваші правила», — каже. А Дмитрик — цілими днями приліплений до телефону.
— Поїдемо до мами, заберемо й Дмитрика. Нехай відпочине від екрану, — запропонував Юрко.
Дмитрико скривився:
— Що я там робитиму?!
— Житимеш! — відрізала Соломія. — І ми від тебе трохи віддихнемо…
У вихідні, із сумками, наповненими смаколиками, ми вирушили до села. Мати знову вийшла назустріч, але вигляд у неї був безрадісний. Юрко підморгнув мені — «прикидається». Але все ж вона виглядала знесиленою, від їжі відмовилась, лише чай. Коли Оксана запитала, чи можна залишити Дмитрика, Надія махнула рукою: «Залишай».
Дмитрико, надувшись, лишився. Бабуся пішла у кімнату й… заплакала. Згадала, як зустріла свого Василя. Як він, сором’язливий та незграбний, підходив до неї. Як тітка їх познайомила… Усе це було весною. І зараз — знову весна. А його немає…
Раптом — крик. Бабуся зірвалася. Дмитрико! Прищемив палець. Стоїть, сердитий і розгублений.
— Чого ти такий злий, Дмитре? Голодний? — м’яко запитала вона.
— Від їхньої їжі мене нудить… — буркнув він. — Ти б краще зварила свою молочну локшину. Ну ту, солодку, з маслом…
У бабусі похолонуло в грудях. Василь теж любив цю локшину. Просив її, коли йому було сумно. І бабуся, зітхнувши, підвелася.
— Тільки їж зі мною, добре? Самій нудно, — додав Дмитрико.
Так вони й зажили удвох. Оксана дзвонила щодня. Спочатку бабуся відповіла сухо. Потім почала скаржитися:
— Ніяк не навчу витирати ноги! Усе каже — живіт болить. А я його лікую: цукерок не даю — одразу одужує. І бруд у хату перестав нести. Розумнішає!
Юрко сміявся:
— Ось і добре! Маєш на кого бурчати — життя налагоджується!
За тиждень ми приїхали за сином. А він — не хоче їхати! Бабуся ледве стримувала сльози.
— Ну копія Василя… І впертий, і ніжний, і хитрун!
— Не плач, бабусю. Скоро приїду, — серйозно пообіцяв Дмитрико.
— Чекатиму, Дмитре. У нас справ повно — і город, і ворота, і все на світі. Ти ж обіцяв допомогти!
— Усе зроблю, бабусю. Обецаю!
Надія усміхнулася крізь сльози.
— Він мені тепер дзвонитиме, то віддайте йому телефон! — суворо сказала вона нам.
— Оце ти придумав, як їх примирити! — уже дома сміялася Оксана.
— Гірке лікується гірким! Наш Дмитрико — кого завгодно розворушить. Навіть матір із дивану підняв. А вона вже майже зневірилася…
Тепер у неї знову є для кого жити. Адже Дмитрико — вилитий дід. А бабуся вміє виховувати. Ось яку дружину мені виховала! — додав Юрко.
І ми засміялися. Життя, здається, знову налагоджується.
**Урок:** Іноді саме через маленькі дива — як молочна локшина або бурчання на онука — повертається радість. Родина — це те, що тримає нас на плаву.
