Забута вітальна листівка
Ганна Миколаївна повернулася додому в пригніченому настрою.
— Привіт! Ти вечерятимеш? — із посмішкою зустрів її чоловік Василь у передпокої.
— А ти що, приготував? Зазвичай ти на кухні не з’являєшся, — здивовано подивилася вона.
— У тебе ж сьогодні день народження. Я подумав, що такому дню тобі не варто біля плити стояти, — бадьоро відповів Василь.
Ганна сіла на пуф у коридорі й раптом несподівано заплакала.
— Ганнусю, що трапилося? — злякався чоловік.
— Вона не привітала… Навіть слова не промовила… — через ридання прошепотіла жінка.
— Хто? Про кого ти? — розгубився Василь. Він не міг зрозуміти, що змусило дружину розридатися в такий, здавалося б, радісний день.
Зранку настрій у Ганни Миколаївни був кволим. Сьогодні їй виповнилося 60. Дома ювілей святкувати не стали — вирішили скромніше. Але на роботі все ж довелося накривати стіл, приймати вітання, слухати тости. Від усієї цієї метушні вона втомилася й мріяла лише повернутися додому, лягти в тиші та побути наодинці.
Ввечері подзвонила сестра.
— Ну що, Ганно, вітали сьогодні? — запитала вона.
— Вітали, звісно. На роботі все пройшло добре. Василь квіти приніс, путівку в санаторій подарував — влітку поїдемо, — стримано відповіла Ганна.
— От і чудово! У нашому віці вже треба себе шанувати. А діти? Андрій ще на вахті?
— Так, ще місяць працюватиме. Вранці подзвонив, а ввечері прислав орхідею — гарну, у горщику.
— А невістка? Вона ж поруч живе. Хоча б зайшла привітати?
— Навіть не написала… — з гіркотою у голосі зітхнула Ганна. — Ми з Василем стільки для них зробили, а вона… Навіть листівки не надіслала.
— Та невже?! — обурилася сестра. — У мене дві невістки, бувало всяке, але таке собі не дозволяли. Невже зовсім нічого?
Пізно ввечері, майже об одинадцятій, телефон Ганни пікнув. Повідомлення. У ньому — стандартна картинка з інтернету із написом «З днем народження». Жодного слова від себе. Жодного дзвінка. Жодної ознаки живої участі. Просто переслане зображення.
— Ось таке її ставлення, — із образами сказала Ганна чоловікові перед сном. — Швидко забула, що живуть у бабусиній квартирі, яку ми віддали без зайвих умов.
— Що ти розводишся? Зараз у молоді так прийнято — картинку скинути, лайкнути й вважати, що привітав, — намагався заспокоїти її Василь.
— Ні, Василю. Це не норма. Це неповага. Ювілей — це не просто дата. Це віха. І така дрібниця багато про що говорить.
Наступного ранку настрій Ганни не покращився. Образа лише зростала. Вона раз за разом прокручувала в голові вчорашнє, згадувала деталі, перебільшувала їх і слізьми заливалася. Василь бачив це, але нічим допомогти не міг. Він навіть подзвонив синові.
— Мама знову незадоволена, — втомлено почав розмову Андрій. — Знову Катю лає?
— Не лаю. Просто прикро, коли людина, що живе за сто метрів, навіть голосом не привітала, — не витримала Ганна і сама взяла трубку. — Скажи своїй дружині: я все пам’ятаю. І цей день — теж.
— Мам, ну може вона втомилася. Вона ж працює, — намагався виправдати дружину Андрій.
— Та брось! — відмахнулася мати. — На таку листівку час знайшовся, а на два слова — ні? Зручно, так?
Пізніше Андрій все ж поговорив із Катею.
— Я зовсім забула… — виправдовувалася вона. — День був жахливий, на роботі аврал, доділдодому приповзла – сили тільки на картинку вистачило, але тепер усвідомила, як це було важливо для неї.
