Коли я народила Олену, мені було двадцять. Зовсім дівчинка. Наївна, але шалено закохана в її батька. Він зник, коли доньці не виповнився й рік. Просто зібрав речі та пішов. Сказав, що не готовий, що життя попереду. Я залишилася сама, без підтримки, без батьків — мама померла рано, а тато нас покинув ще в дитинстві.
Я працювала на двох роботах, мешкала в комуналці, а донька часто хворіла. Я носила її по лікарях, стояла в чергах, інколи засинала на лавці у поліклініці. У мене не було часу на себе. Життя оберталося навколо неї. Купити собі сукню — означало відмовитися від ліків для Олени. Піти на побачення — залишити її з чужими, а я не наважувалася.
Олена росла доброю дівчинкою. У школі вчилася на відмінно. Я витрачала останні гроші на репетиторів, гуртки, підготовку до університету. Плакала, коли в неї щось не виходило. Раділа сильніше за неї, коли вона вступила на бюджет у медінститут.
А потім усе змінилося.
На другому курсі у неї з’явився хлопець — Андрій. Старший за неї на десять років, розлучений, з дитиною. Я занепокоїлася.
“Оленко, ти певна? Він не твій рівень.”
“Не лізь у моє життя! Я вже не дитина!” — відрізала вона тоді.
І з кожним місяцем вона все далі віддалялася. Андрія вона ідеалізувала. У нього завжди були винні інші. Колишня дружина — погана. Робота — несправедлива. Люди — злі. А я — жахлива мати, яка все життя її пригнічувала. Саме так він їй і говорив.
Я мовчала. Але одного дня не витримала:
“Він тобою маніпулює. Пригнічує тебе. Це — не кохання.”
“Ти заздриш мені! У тебе ніколи не було такого чоловіка, тому й лютишся!”
Мені було боляче.
Через рік вона повідомила: вони одружуються. І переїжджає до нього.
Я допомогла їй зібрати речі, купила ковдру, посуд. А коли прощалася, Олена навіть не обійняла мене.
“Не роби вигляд, що тобі важко. Ти ж завжди хотіла, щоб я пішла,” — тихо сказала вона.
І пішла.
Після весілля я бачила її рідко. Дзвонила першою. Писала. Але відповіді ставали все коротшими. А потім вона заблокувала мій номер.
Знайома розповіла, що Андрій остаточно налаштував її проти мене — сказав, що я отруйна, токсична, і зіпсувала їй все дитинство. Що через мене вона не вміє бути щасливою.
Минуло два роки. Я випадково побачила її в супермаркеті. Вона була з чоловіком. Змучена, опущені очі, тривожний погляд.
“Оленко, донечко…” — я підійшла.
“Не підходь до мене,” — прошепотіла вона. — “Ти більше не мама.”
І пішла.
Я стояла між полицями з крупами і відчувала, як тремтить усе моє тіло. Як усі ці роки — ночі біля її ліжка, гарячка, лікарні, голод, відмова від усього заради неї — зникають, наче їх і не було. Наче мене вирвали з її життя, як зайвий аркуш із зошита.
І я не знаю, чи повернеться вона. Чи згадає, як я сиділа над нею, коли вона хворіла. Як віддавала останні гроші, щоб вона мала книги. Як відмовилася від власного щастя заради її майбутнього.
Я знаю лише одне: я її мати. І навіть якщо вона заперечує це — правда не зникне. І я все одно любитиму. Навіть звідти, де вже не болить.
