По дар від дочки: гримляча тиша старості
Людмила Петрівна метушилася на кухні з самого ранку: народила салати, зварила борщ, поставила в піч курку з часником, витирала кришталеву вазу під квіти. Двічі збігала в крамницю — повернулася з тортом і повними пакетами, натрапила на сусідку біля під’їзду.
— Ти що, свято влаштовуєш, Людмило? — здивовано запитала Галина Степанівна, стара подруга, що не злазила з лавки біля будинку.
— А як же, звісно, свято! Марійка приїде, моя дитинко! — з сіючими очима відповіла Людмила Петрівна і, натужившись, потягла пакети вгору сходами.
— Ну-ну… — пробурчала Галина, залишаючись на лавці. — Усе тремтить над цією своєю Марійкою. А та навіть подзвонити матері не може… Тьху!
Подруга давно воркотіла, що Людмила надто вже ніжно ставиться до дорослої доньки. Та не дзвонила тижнями, а мати щодня виглядала у вікно.
— Люд, ну серйозно. Ти ж собі нерви псуєш. Нині старі — усім завада. Треба було давно її на місце поставити, а не бігати з тортами.
Але для Людмили Петрівни це було не так просто. Серце — не вимикач. Марійка — єдина, заради кого вона вранці вставала з ліжка, хоч і розуміла, що любові у відповідь — все менше й менше.
Коли Марія все ж подзвонила і сухо сказала: «Буду ввечері», — серце в старої застукало, немов молот. Вона метушилася по хаті, перестелювала постіль, готувала ще одну страву… І ось — дзвінок у двері.
На порозі стояла її доросла донька: висока, худа, холодна, у чорних окулярах і з маленькою собачкою на повідку.
— Привіт, мамо, — промовила Марія без тени посмішки.
— Привіт, донечко! Заходь, умыйся, я вже все накрила!
Людмила Петрівна кинулася на кухню, дзеленчачи мисками, метушливо розкладаючи страви. Марія мовчки пішла за нею, озираючись із байдужим виразом.
— Сідай, котлетки, салатик, а ось торт — твій улюблений!
— Мам, я лише на хвилину. Я переїжджаю в інше місто. Надовго. Їздити сюди мені дорого й незручно, тож ми не побачимось ще, мабуть, років п’ять. А це — Ліза. Її колишній подарував, не знаю навіщо. Мені її везти з собою незручно. А ти все одно сама, нехай живе у тебе. Їй півтора роки. Не хвилюйся, вона не шумна.
Людмила Петрівна замерла. Торт, котлети, свіжа постіль, молоко, варення — усе це раптом стало непотрібним. Вона дивилася на свою доньку, яка навіть не зняла окулярів.
— Гаразд… — видихнула вона.
— Дякую, мам. Люблю тебе. — Марія чмокнула її в щоку, передала повідець і зникла за дверима.
За кілька хвилин Людмила Петрівна стояла у передпокої з песиком на руках. Вона ніколи не любила тварин. Зі своїм хворим хребтом, мізерною пенсією й хронічною втомленістю — що їй тепер робити із собакою?
— Підемо, Лізочко, до Ганни Степанівни… Може, вона візьме тебе…
Та ледве сусідка відчинила двері, як одразу скрикнула:
— Ти що, з глузду з’їхала, Людмило? Мені ще й собаки твоєї не бракувало! Меблі мені попсовалі, бліх наведе!
— Та яка ж вона бліхата… Марійчина ж, вона брезглива… Будь ласка, Галю, у тебе хоч у селі досвід із тваринами був…
— А в тебе — розум! Я тебе попереджала: не треба до неї чіплятися. А тепер що? Отримала «подаруночок». Віддай кудись — і все.
Собака мовчала, лише дивилася на старушку темними очима. У них було все: і страх, і покірність, і… знайомий біль.
— Ми з тобою, схоже, однакові, — прошепотіла Людмила Петрівна. — Теж нікому не потрібні.
— Роби як знаєш, — буркнула Ганна Степанівна. — Тільки без мене.
З тих пір почалися важкі дні. Ліза вимагала вигулу п’ять разів на день. Спина боліла, ноги не слухалися. Але песик ніби розумів — терпів, не вив, не гавкав. У дощ — сидів біля порога. У спеку — лежав тихо під ліжком. З часом Людмила Петрівна почала відчувати себе… не такою самотньою.
Навіть коли Галина перестала з нею спілкуватися. Так, дружба закінчилася, зате в хаті з’явилася душа.
Минув рік. Останній рік життя Людмили Петрівни. Серце не витримало. Сусіди знайшли її на кухні, а собака весь цей час не відходила від дверей, не їла, не гавкала.
Через тиждень у квартиру зайшла Марія. Без попередження.
— Фу, яка сморід… — з огидою промовила вона. Ліза почала гавкати.
— Тихо! Більше немає у тебе господині. ДовеРита зірвалась з місця і кинулася до Марії, царапаючи її нігтями, ніби намагаючись висловити всю біль і зраду, які накопичилися за ці роки.
