Спочатку крем, а потім усе інше
З Артемом ми знайомі ще з юнацьких років, але справжніми друзями стали лише кілька років тому — після того, як оби́два майже одночасно розлучились. У нього другий шлюб розсипався з гучними сварками та хлопанням дверима. У мене — тихіше, але теж не без прикростей. Горілку не пили, не потрапляли в жалість до себе — просто їздили велосипедами набережними, мчали лісовими стежками. Велосипеди, піт і вітер в обличчя. Чоловічу дружбу об’єднує не алкоголь, а прагнення до волі. Такої, щоб ні перед ким не звітуватись, не пояснюватись, не тягти за собою валізу чиїхсь очікувань.
Обидва різко схудли. Від живота, що колись акуратно нависав над ременем, не лишилось і сліду. Воля — вона ще й від зайвих кілограмів лікує. І ось одного теплого липневого вечора їдемо ми з Артемом через парк. Він раптом відпускає кермо, розкидає руки, закидає голову і кричить на весь сквер:
— Вільноооо!
Собаки пенсіонерок завили в істериці. А він — регоче. Такий щасливий, що аж заздрісно.
Так ми прожили рік — самотні, задоволені, стройні, ніким необтяжені. Та одного разу я завітав до Артема. Привіз новий велосипед — хвалився, хотів похизуватись. Я торкнувся рами, покрутив кермо, випачкав руки в олії та пішов у ванну вмиватись. І ось, поки мив долоні, мій погляд впав на рожеву баночку. Маленьку, жіночу, з золотистою кришкою. Крем.
— Темко! — гукнув я. — Ти що? Кремом мажешся?!
Він засміявся, наче його ось-ось спіймають на гарячому.
— Це Оле́нчин. Залишила, щоб не таскати туди-сюди.
— Оленчин? Це ще хто?
— Ну… я тобі не розповідав?
Звісно, не розповідав. А даремно.
Виявилось, місяць тому він познайомився з дівчиною. Олена, адвокатка, будує кар’єру. Приємна, розумна, симпатична. Буває в нього, ночує. Залишила крем. Один. Поки що один.
— Ну все, — сказав я. — Вторгнення почалось.
— Що почалось?
— Ти не зрозумів? Це як у фільмі «Чужі». Спочатку — ембріон у тілі. Потім він виростає і зжирає тебе зсередини. Цей крем — ембріон.
Артем відмахнувся. Та я-то знав, про що говорю. Жінки не поспішають. Вони діють витончено. Не вриваються з криком і валізами. Вони ставлять баночку. Потім щітку. Потім подушку. Вони чекають, поки ти розслабишся. А потім… потім ти навіть не помічаєш, як ванна наповнена рожевим, балкон — коробками, а серце — тривогою.
Незабаром Артем запросив мене в гості. Познайомитись. Олена виявилась неймовірно приємною. З сережками-гвоздиками, охайною зачіскою і посмішкою, в яку важко не повірити. Вона спекла піцу з ананасами — сумнівний вибір, але смачно.
Я знову зайшов у ванну. Там вже були рожева щітка і крем для рук. А сережки спокійно лежали в мильниці. Я глянув у дзеркало:
— Все, друже, заражений.
Минув ще місяць. Я запропонував Артему проїхатись нашим улюбленим маршрутом. Він ухилявся. Я приїхав витягти його з дому власноруч. Він вийшов у халаті, сонний.
— Лешу, ну ти б хоча б подзвонив.
З кімнати голос Олени:
— Артемко, хто там?
Він:
— Леха… насос… заїхав…
Я пройшов умитись — і одразу зрозумів: кінець. Чоловіча паста, крем для гоління і лосьон зібрались у кутку. Все інше — баночки, пляшечки, тюбики, аромати. А на умивальнику — її сережки. Лежать не як гості, а як господарі.
Я пішов мовчки.
За пару тижнів він покликав мене на допомогу — складали шафу. Викидали непотріб, переставляли меблі. Олена командувала:
— Так, це ще на смітник. Ні, і це теж! Книги — сюди!
Артем щось мляво намагався заперечити — вона переступала через його спроби, наче через розкидані шкарпетки.
— Слухай, а тобі велосипед не потрібен? — спитала вона мене. — А то у нас на балконі місце займає.
Тоді я все зрозумів остаточно. Воля Артема загинула. Її більше не було. Спочатку — баночка крему. Потім — весь дім. Потім — балкон. Потім — серце.
Чоловіки! Якщо цінуєте свою незалежність — не впускайте жінок у свій простір. Ані на сантиметр. Все починається з «невинного» крему. А закінчується тим, що ви самі не пам’ятаєте, хто ви, звідки ви і чому у вашій шафі висить халат з мереживом.
Минув рік. Ми з Артемом листувались рідко. Я їздив самотужки. Було сумно. Але в мене залишалось головне — воля.
А потім я зустрів Юлю. Все пішло за класикою. Вона лагідна, добра, нічого не вимагає. Лише одного разу, тихо, майже шепотом:
— Можна я залишу в тебе крем? Щоб не носить із собою?
І я не сказав «ні». Бо був закоханий.
Тепер усе. Вірус запущено.
І я відчуваю — моє падіння близько.
Пробачте мене, браття.
Прощавайте.
