Тіні правди: кінець однієї любові
Ярослав Васильович увійшов у квартиру після довгого робочого дня у конторі на околиці Дніпра.
– Привіт, я вдома! – гукнув він, заходячи на кухню, де вже витав аромат їжі.
– Що за нагода? – здивувався, побачивши на столі акуратно розставлені страви.
– Ніякої нагоди, – відповіла дружина Оксана, але в її голосі промайнула дивна нотка. – Просто лінь було готувати, замовила вареники.
– Вареники – це я люблю! – оживився Ярослав, скидаючи піджак.
– Тоді сідай, будемо вечеряти, – сказала Оксана, але тут же вийшла з кухні.
За хвилину вона повернулася з аркушем паперу в руках і мовчки подала його чоловікові.
– Що це? – запитав Ярослав, але, глянувши на папір, завмер, ніби грім його вдарив.
***
– Добрий день, це кур’єр, – лунав голос у домофоні, і на екрані з’явився молодий хлопець у яскравій формі. – Вчора оплата за замовлення не пройшла.
– Ви помилилися, – спокійно відповіла Оксана. – Я нічого не замовила.
– Перепрошую, ось чек, подивіться, – хлопець підніс до камери зім’ятий папірець, тицячи пальцем у адресу. – Вчора я сам привіз замовлення. Адреса: Зоряна, 7. Чоловік платив карткою, але платіж не пройшов. У мене копія чеку, погляньте, будь ласка.
Кур’єр виглядав збентеженим, вибачався майже після кожного слова. Було зрозуміло – він новачок, і не лише у доставці, а й у роботі взагалі. Оксана скептично примружила очі, відчинила двері і подивилася на нього. На його худих плечах гойдався величезний термо-рюкзак, роблячи його схожим на горобця з непосильним тягарем. Оксана ледве стримала посмішку, але її відволік чек.
На папірці значилося: «Код помилки: 55. Невірний PIN».
– Я ж сказала, ви помилилися, – повторила вона. – Вчора нікого не було вдома, і замовлень ми не робили.
– Вибачте, – почервонів кур’єр. – Оплату приймала дівчина… інша жінка.
– Тим більше, – засміялася Оксана. – Це точно не до мене.
Кур’єр подав другий чек, де були вказані адреса та деталі замовлення. Оксана пробігла очима: українська кухня, прибори на двох, оплата карткою. Нічого незвичайного, окрім одного – Ярослав не переносив вареників. Внизу стояло ім’я замовника: Ярослав.
Оксана відчула, як кров прилила до скронь. У цій квартирі жив лише один чоловік – її чоловік. Але дівчина? Вона, у свої 43, вже не підходила під цей опис. Можливо, кур’єр із ввічливості всіх так називає? Але щось не сходилося.
– Я сплачу, – несподівано сказала вона. – Де ваш термінал?
Хлопець здивовано подивився на неї. Він очікував сліз або криків – так поводилася його мати, дізнавшись про батькову зраду, але Оксана була спокійною, ніби викувана зі сталі.
