Більшу частину свого дорослого життя я, Оксана Яремчук, вірила, що моя майбутня історія буде вплетена у спокійні вулиці передмість Львова, де я жила як Оксана Литвин, дружина фінансового аналітика Андрія Литвина. Для сторонніх ми здавались ідеальною парою: поїздки на вихідні в Карпати, вечері при свічках у нашому улюбленому ресторані на Площі Ринок, розмови про омріяне спільне життя.
Та ця картинка була лише фасадом. Реальність трималась на ледь відчутному фундаменті, який розсипався у ту мить, коли життя пішло не за Андрієвим сценарієм.
Моє теперішнє відродження тема і для шанування серед знайомих, і приклад для багатьох українських жінок, які бояться почати все з нуля. Причина не в тому, що я пішла від чоловіка, який більше не бачив у мені цінності, скільки тих історій ми чули в маршрутках і на кухнях. Причина у тому, до кого і як я повернулась і у тому, який сенс принесла моя історія тим, кому казали, що вони «недостатньо хороші».
Ми з Андрієм познайомилися, коли мені було двадцять сім. Він здавався мужнім, цілеспрямованим, захопливим чоловіком тим, кого я уявляла поруч, коли було страшно йти вперед. Він працював в інвестиційній компанії на площі Міцкевича, а я, графічний дизайнер, захоплювалась його впевненістю у собі. Наші перші роки шлюбу були наповнені турботою і планами благородними обіцянками, написаними на куплених у крамничці листівках.
Ми відразу вирішили, що хочемо дітей. Він часто повторював: «Сім’я це мій слід на землі». Тоді я вважала ці слова ніжними.
Через три роки все перевернулося.
Рік невдалих спроб завагітніти змусив нас звернутись до лікарів. Медичні обстеження в Львівській обласній лікарні були довгими й болючими, сповненими страху й розчарування. Нарешті ми почули те, чого не могли й уявити: у мене передчасна яєчникова недостатність. Природне зачаття малоймовірне.
Я була спустошена. Плакала днями й ночами. Але Андрій він став ще більш відчуженим.
Він не обійняв мене. Не намагався підтримати. Лише сухо спитав: «Що буде з нами тепер?» Від почутого всередині щось обірвалось. Мої сльози і біль були для нього лише перепоною до його ідеального життя.
Далі було лише гірше. Його слова стали різати, як ножі:
«Ти позбавила мене родини.»
«Я заслуговую дітей справжню сімю, не це.»
«Через тебе моє майбутнє втрачене.»
Чашу гіркоти переповнив момент, коли він поклав на кухонний стіл документи на розлучення та сухо вимовив: «Мені потрібна справжня, повноцінна сімя. Я не хочу втрачати свій слід».
Через дві доби він виїхав із квартири. Я залишилась сама у нашому колись спільному світі, завалена власною порожнечею.
Тижнями я не могла змусити себе хоч якось упорядкувати життя. Тихо збирала речі у нову маленьку квартиру на Сихові, брала лише найнеобхідніше. Друзі приносили їжу й намагались підтримувати, але у своїй самотності я лежала ночами без сну, думаючи, що все завершено, і я нічого не варта.
Але так тривало не вічно. Я поступово зібрала себе по частинах. Поринула в роботу, почала відвідувати психотерапевта, відчула смак до живопису хоч як би смішно це не звучало. На вихідних довго гуляла парком і малювала захід сонця, замість того, щоб мокнути у сльозах.
Мій психотерапевт, Ірина, сказала мені: «Твоя історія не завершилась вона тільки стала вільною». Спочатку я не вірила цьому але згодом зрозуміла, що в цьому має рацію.
Минув рік після розлучення, коли моя доля розвернулась у несподіваний бік.
Навесні 2023 року одна львівська благодійна організація запросила волонтерів для наставництва дітей, що перебували у притулку на Погулянці. За порадою колеги я подала заявку. Сумнівалась у собі що я можу дати дітям після всього, що почула від Андрія?
На другому тижні волонтерства моє серце підкорив тихий семирічний хлопчик із великими сірими очима. Його звали Назар. Він майже ніколи не посміхався, зате вмів сидіти поруч і просто мовчати, ніби передаючи тепло через присутність.
З кожним тижнем Назар все більше довіряв мені захоплено малював звірів на аркуші паперу, уважно слухав казки, майстрував саморобних песиків із пластиліну. Те, що для мене починалось як волонтерство, стало чимось глибшим наче частина серця віднайшла своє місце.
Якось у дощовий четвер мені подзвонили з притулку: Назара терміново забрали у тимчасову сімю там стався конфлікт. Назар боявся і кликнув мене.
Я зрозуміла: бути матірю це не лише про біологію. Це про вибір, присутність і здатність любити.
Я пройшла всі етапи бюрократії навчання, співбесіди, перевірки. Через кілька місяців вирішення мене затвердили як опікунку, і Назар нарешті переїхав до моєї квартири.
Вперше за багато років я відчула себе цілою.
Півроку по тому ми з Назаром зайшли після його шкільної виставки до кавярні на площі Соборній. На стінах дитячі малюнки; серед них наш, де ми тримаємось за руки.
При виході мене зупинив знайомий голос.
Оксано? це був Андрій. Кава у руці, дорогий костюм, пильний погляд на дитину поруч зі мною.
А це хто? невпевнено спитав.
Я стиснула Назарову долоню.
Це мій син, мяко відповіла я.
Син? Але ж ти почав він.
Я його перебила. Я не могла народити біологічну дитину. Але це ніколи не означало, що я не можу бути мамою.
Назар кивнув. Мамо, йдемо додому?
Обличчя Андрія подив і щось схоже на розуміння. Я кивнула Назарові й, не обертаючись, побігла з ним додому у наше спільне нове життя.
Тепер ми з Назаром живемо у невеликому світлому будинку біля Стрийського парку. Наші ранки наповнені сміхом та малюванням, вечори читанням книжок і невеликими святкуваннями.
Я готуюся до повного всиновлення Назара.
Коли мене питають про чоловіка, який залишив мене колись, я лише посміхаюсь. Він пішов, бо я «не могла зробити йому сімю». Але правда в тому, що свою справжню родину я створила сама.
Моя відповідь для жінок, яким важко:
Ваша цінність не визначається тільки материнством.
Ваша цінність у вмінні любити, лікувати і починати все спочатку скільки разів зможете.
