Пробач мене, синочку.
Це історія однієї неблагополучної, як люблять казати сусіди, сімї з Черкас. Мама, розлучена ще тоді, як Марко й ходити не вмів, тягне все сама бухгалтерка на пів ставки у місцевому ЖКГ, зарплата така, що за неї навіть квартиру не одразу заплатиш. Самій вже тридцять чотири, а сину чотирнадцять.
Рік останній якийсь суцільний нервовий розряд електрики. Якщо до пятого класу Марко ще носив додому дванадцятки та грамоти за участь, то тепер постійні шістки з пятірками. Далі взагалі у прірву. Мама мріяла лиш про одне щоб Марко хоч девять класів витерпів та якусь спеціальність взяв, аби не з порожньою головою по життю швендяв!
Батьківські збори стали для неї новим видом тортур: класна керівниця хвацько гаркала при купі вчителів, ті тільки й встигали додавати про чергову провину Марка, і про двійки, і про подерті штани. Вона виповзала зі школи тінню, злостилася на весь світ і відчувала, що змінити ну нічого не годна. Марко вислуховував докори мовчки, наче не про нього. За уроки не сідав. Пилюку вдома не зганяв, і тапці посеред хати валялися.
Ось і сьогодні: повернулась з роботи, а в кімнаті знову як після нічної перестрілки. Хоча вранці наказала по-українськи суворо: Прийдеш із школи прибери в хаті! Не забудь, чуєш!.
Сил вже нема, але поставила чайник та почала на автоматі витирати пилюку. Протирає шафу й помічає: немає її єдиної гордості кришталевої вази, яку три подруги колись подарували на день народження. Сама така в магазині навіть у руках не тримала, бо то цілих 1200 гривень! Ваза єдина справжня цінність у хаті. В очах темніше хмара: взяв? здав? В кого тільки гроші не горять у ломбарді візьмуть.
Мамо рідною пробивають думки одна колючіша за іншу. Днями бачила Марка з якимись сумнівними хлопчаками біля супермаркету. Хто це? спитала. А він: То однокласники, й обличчя таке, що видно: краще б не питала.
Ой, не подобається мені ця компанія! перекрутила в голові тривожна думка. Може вже курить десь у парку? Чи, боронь Боже, ще щось гірше?.. Гепнула дверима, бігом по сходах вниз може знайде на районі. Але на дворі вже сутінки, люди як привиди ледь миготять.
Пітна, із пустими руками й важкою головою поверталася до квартири. Сама винна! Сама! Я ж на нього постійно гаркаю! Навіть зранку, як буджу, не те що по-людськи, а наче солдатів на підйом! Та й вечорами теж тільки й чую: Марко, прибери! Марко, вчи! Ох, синочку, от уже мати дісталася тобі невдаха! Сплакала вона добряче. Потім засукала рукави ліпше вже відволіктися, ніж байдикувати.
Коли натирала підлогу біля холодильника, щось шарудить витягує газету, а в ній дзень! осколки тої самої, тієї кришталевої вази
Розбив Серйозно! аж змокріли долоні. І сльози нові вже майже радість. Значить, не здав, не вкрав просто сховав, наляканий! А тепер бігає по місту десь, боїться додому йти дурненький. Стала й сама не своя: ні, Марко ж зовсім не дурень! Вона уявила, як би була розлютувалась, знайшовши на місці вази руїни Краще вже нічого не казати.
Закінчила прибирання, дістала борщ, поставила на плиту, накрила нову скатірку, посуд по-гарному розставила.
Марко прийшов за північ. Стоїть у дверях як партизан на допиті. Мама кидається до нього: Марченя! Де ти барився так довго? Я вже ледь не посивіла! Замерз? Береться за його льодяні руки, зігріває у своїх, чмокає в щоку і: Бігом мий руки, маю для тебе смаколики на кухні! Марко покірно йде мити руки, нічого не розуміючи.
На кухні не чекає. Я накрила в кімнаті! каже мати. Він заходить туди. Чистота аж світиться хатка. І сів за стіл обережно, мов ляльковий. Їж, синочку! чує він мамин мякий голос. Навіть не пригадає, коли востаннє чував таке.
Сидить похнюплений, ложки не бере.
Чого ж ти, синку?
Марко підняв очі голос тремтячий:
Я ту вазу, мамо, розбив
Я знаю, сину, нічого. Все, буває, ламається, усміхнулась мама.
І тут Марко не витримав заридав, аж ложка з рук випала. Мама підійшла, притулила до себе й також потихеньку заплакала. Переждали хвилю разом, а потім вона шепоче:
Пробач мені, синку. Постійно тебе смикаю, сварю. Втомилась я, сил не вистачає. Думаєш, не бачу, що не у такому одязі ходиш, як інші діти? Думками весь час на роботі, а й вдома буваю не вся. Прости мене, більше не ображу.
Повечеряли мовчки, лиш ложки по тарілках дзеленькали. Спати лягли тихо. На ранок Марка будити вже не потрібно було сам встав. А коли йшов до школи, вперше отримав не сувору Дивись мені, а поцілунок і просте Ну, до вечора.
Ввечері мама відкриває двері в хаті вимиті підлоги, а Марко смажить картоплю вечеря чекає.
З того часу вона зареклася навіть згадувати про школу чи оцінки. Якщо їй від них лиш сивина, то Маркові тим паче.
Якось сказав: після девятого хоче залишитись ще на рік в ліцеї. Усміхнулась, хоча всередині нервувала нічого не сказала. Потай глянула в щоденник двійок більше нема.
А день найкращий настав тоді, коли одного вечора після вечері, коли вона розкладала рахунки й меню на папірцях, Марко сів поряд і сказав: Я підрахую з тобою, мамо! Після години, коли вже очі злипалися, вона відчула син поклав голову їй на плече.
Завмерла. Колись, ще зовсім маленьким, він так і засинав у неї під рукою. І мама зрозуміла: сина свого вона повернула.
