**”Подарунок із присмаком болю”**
Вечір був тихим, як застигла кава в чашці. Ольга та її чоловік Ярослав сиділи на кухні, коли раптом задзвонив телефон. Ярослав глянув на екран — незнайомий номер.
“Хто б це міг бути отакий пізній?” — пробурмотів він.
“Відповідай, тоді дізнаєшся”, — усміхнулася Ольга, не надаючи цьому значення.
Він вийшов у коридор. Через кілька хвилин повернувся блідий, з поглядом, наче побачив привида.
“Що з тобою, Яре?” — схвильовано підвелася Ольга. “Ти ніби із потойбіччя!”
“Олю… У мене є донька. І я мушу її забрати…”
Колись у нього справді була сім’я. Марія, його перша дружина, народила йому дівчинку — Софійку. Але вже через два роки шлюб розпадався. Марія постійно кричала, звинувачувала його у всьому: мало заробляє, не приділяє уваги, “не допомагає”.
Він намагався. Заради доньки, заради сім’ї. Дехто казав: можливо, у Марії післяпологова депресія. Треба звернутися до лікаря. Але Ярослав знав — вона була такою ще до народження Софійки. Тепер лише погіршилося.
Вона не сміялася. Ніколи. І коли грала з донечкою — це був не знак любові, а обов’язок. Його серце стискалося, коли він це бачив.
Коли він у розпачі запропонував їй терапію, вона вибухнула:
“Я що, божевільна по-твоєму?!”
Це стало останньою краплею. Він подав на розлучення. А Марія, наче в помсту, вивезла доньку в інше місто. Не залишила адреси. Податків не вимагала. Зникла.
Він намагався шукати. Але спогади про розмови з колишньою дружиною були настільки важкими, що одного дня він здався. Повірив, що для доньки краще залишитися з матір’ю. Навіть не підозрював, наскільки помилявся…
Марія не пробачила. Ні його, ні життя. Злість, яку вона носила в собі, з часом отруїла все. І доньку теж.
Софійка росла в домі, де не було ні свят, ні обіймів, ні сміху. Про День народження вперше почула в садочку.
“Мамо, у Юрка сьогодні День народження! Йому подарували велосипед! А мені подарують?”
“Ні”, — відрізала Марія. “Це я тебе народжувала. Мені святкувати. Більше таких дурниць не питай”.
Миколая не святкували. Сміятися було заборонено. Цукерки — розкіш. Навіть казки не схвалювалися. Життя було сірим, напруженим, і ніхто не знав, що маленька Софійка втаємничці мріє: коли виросте — купить собі цілу торбинку льодяників.
Сусіди уникали Марію. Її не любили, боялися. Казали: “В ній щось не так”. І виявилося — мали рацію.
Одного разу Марії стало зле. Вона не вірила лікарям, і “швидку” викликала занадто пізно. Її забрали, нічого не обіцяючи. Перед від’їздом вона передала сусідці ім’я батька Софійки, його прізвище та місто.
Софійка залишилася з тією жінкою. Тихо, замкнено, вона не зрозуміла, що мама більше не повернеться.
Опека швидко знайшла Ярослава. Той вже півроку був одружений з Ольгою. Коли він почув, що має доньку, яку можна забрати, не вагався ані секунди.
“Я поїду. Я мушу її повернути”, — сказав він Ользі.
“Звісно. Я поїду з тобою, якщо треба. Або залишуся, якщо необхідно. Але ти мусиш бути з нею.”
Софійка не пам’ятала батька. І боялася — раптом буде гірше, ніж з мамою? Але коли в двері увійшов Ярослав, не сам, а з велетенським плюшевим ведмедиком і торбинкою цукерок, її очі спалахнули.
Солодощі. Тепло. Добро. Її маленьке серце вирішило: погана людина не приніс би цукерок.
Поки вона гралася з новою іграшкою, сусідка розповідала про покійну Марію. Ярослав слухав, стискаючи кулаки. У грудях стояв камінь. Боже, чому я здався? Чому не боровся?
За кілька днів усі документи були готові. Софійка переїхала до батька. Наступного ранку за сніданком Ярослав заговорив:
“У тебе скоро День народження. Що б ти хотіла в подарунок?”
Дівчинка зніяковіла.
“Я не знаю. У мене ніколи не було подарунків. Ми не святкували…”
Він випустив ложку з рук.
“Як це? Чому?”
“Мама казала, що я не заслужила. Це не моя заслуга — що я народилася.”
Ярослав встав зі столу, мовчки вийшов. Ольга пішла за ним. Він стояв на кухні, схопившись за стіл, обличчя в долонях.
“Вона просила в мене… просто цукерок. Цукерок, Олю! Те, що в дітей має бути завжди. Господи, як я допустив таке?..”
“Не кари себе. Головне, що тепер вона вдома. З тобою. З нами,” — прошепотіла Ольга і обійняла його. “Ми їй все повернемо. Навіть те, чого в неї ніколи не було.”
За тиждень у будинку запанувала казка. Кулі, гірлянди, запах ватрушок. Софійці виповнилося сім. Вона прокинулася — і подумала, що щ”А потім, коли всі свічки було задуто, а сміх затих у теплому вечірньому повітрі, Софійка вперше відчула, що життя — це не сірий дощ за вікном, а сонце, яке нарешті пробилося крізь хмари.”
