Нелегка доля: Історія Олі з Черкас
Оля росла, як бур’ян біля паркану — нікому не потрібна, самітня. Ніхто її не виховував, не пестив, не жалів. Одяг — з чужих плечей, а то й просто ганчір’я, через яке просвічували худі колени. Взуття завжди з дірами, та ще й не за розміром. Мати стригла їй волосся «під горщик», щоб не паритися з укладками, але вони все одно стирчали навіть проти вітру, ніби бунтували проти байдужості.
До садка Оля не ходила — батькам було не до неї. Їх турбувало лише питання, де дістати горілку. Батько — жорстокий п’янюга, мати — Мар’янка, завжди в диму й похміллі. Дівчинка ховалася в під’їздах, коли батьки починали буянити. Втекти — означало уникнути побоїв. Але якщо не встигала — потім замазувала синці. Сусіди зітхали, хитали головами: Мар’янка, мовляв, завжди була легковажною, а коли зв’язалась з кримінальником — і зовсім пропала. Олю жалували. Годували, приносили одяг. Але кращі речі мати тут же пропивала. Так і залишилася дівчинка у лахмітті.
Коли прийшов час іти до школи, Оля, попри все, вчепилася в навчання, як у рятувальне коло. Читання стало її світом, віддушиною, де ніхто не бив, не кричав, не принижував. Вона читала запоєм, сиділа в бібліотеці, відповідала на уроках і тягнула руку, сподіваючись, що хтось почує її голос — тихий, але впевнений.
Але діти жорстокі. Особливо до тих, хто відрізняється. Бідно вдягнена, дивна дівчинка з незграбною стрижкою швидко отримала прізвисько — «Злиденна». А далі — гірше. Батьки однокласників забороняли з нею дружити: мовляв, «дочка пиячки — небезпечно». Вчителі, хоч і бачили в Олі здібну ученицю, мовчали. Адже простіше заплющити очі, ніж захищати дівчинку без роду й зв’язків. Так і росла Оля — одна проти всього світу.
Порятунком для неї став старий дуб у парку біля ставка. Під його короною дівчинка влаштувала собі схованку. Сюди вона приносила книжки, читала, мріяла. Інколи навіть ночувала тут, якщо вдома було зовсім кепсь. Тут її слухали лише безпритульні пси й кішки — єдині, хто не зраджував.
Батько помер, коли Олі було чотирнадцять. Замерз у сугробі після чергової п’янки. На похоронах — лише Мар’янка й Оля. Дівчинка не відчувала горя. Лише сором і полегшення. Мати після цього остаточно з’їхала з глузду. Напади люті змінювалися забуттям. Працювати вона давно не могла. Оля, щоб не померти з голоду, почала прибирати під’їзди. За кілька гривень купувала б/у книжки з медицини — мріяла стати лікарем. Хотіла витягти матір з того дна, куди та поринула.
Але в школі зну́щання не припинялися. Одного разу, коли вона запізнилася на урок, упустила підручник з психіатрії. Як навмисне, поруч опинилася Аліна — класна красуня й головна гадюка. Вона підняла книжку, прочитала назву й голосно сказала:
— О, психіатрія! Та ти ж не просто злиденна, ти — псих, як твоя мати!
Оля не витримала. Зі слі́зми вибігла з класу, промчала через двір до свого дуба. Там, падаючи в сніг, дала волю сльозам. «Чому вони такі жорстокі? Що я їм зробила?» — шепотіла вона, притискаючись до стовбура.
І в цю мить вона помітила собаку біля озера. Той ішов по тонкому льоду й раптом провалився. Дівчинка закричала й кинулася рятувати тварину. Розкинувшись на льоду, поповзла. Дісталася, схопила пса — і в ту ж мить сама пішла під воду. Холод ударив у груди, дихання перехопило. Оля боролася — за собаку, за себе, за всіх, кого коли-небудь любила.
Коли сил уже не залишилося, і лід здався надгробною плитою — її витягли. Це був Богдан. Новий учень, нещодавно переведений із Житомира. Красивий, розумний, стриманий. Дівчата з нього з’їжджали. А він — простягнув руку Олі.
— Ходи. Ти замерзнеш. Моя мати лікар, вона допоможе.
Він забрав і собаку. Обох прихистив. А наступного дня увійшов у клас разом із Олею. Аліна кинулася до нього:
— Ти що, серйозно?! Вона ж злиденна!
— Злиденною буває лише душа, — відповів ві́н спокійно. — Її не сховаєш за одягом і косметикою. Чим більше ховаєш, тим сильніше видно.
Аліна зблідла й втекла. У класі запана́ла тиша. А Оля вперше відчула, що більше не самотня. У неї тепер був друг. І пес Барсик, якого вона врятувала. А головне — шанс. Шанс на нове життя.
