Він вигнав мене, звинувативши у хворобі дитини: “Ти не мати, а покарання”
— Що ти наробила?! Через тебе дитина захворіла! Забирайся! Зараз же! Я більше не хочу бачити тебе в цьому домі! — кричав він, і в його голосі не було й тіні сумніву. Лише лють та звинувачення.
Так Андрій поставив крапку. Не в розмові — у нашій сім’ї.
Він був певний: усе, що траплялося з сином, — моя провина. Температура, кашель, дитячі сльози — усе, мовляв, через мене. Нібито я погана мати, не доглянула, «завжди все роблю не так». І переконати його було неможливо. Він не чув, не хотів чути.
Я притулилася до стіни в коридорі, поки він метався по квартирі, грукаючи шафами, у шаленстві перекидаючи дитячі речі. У кімнаті лежав наш син — гарячий, сонний, безсилий. Я провела з ним цілу ніч, поїла, збивала температуру, не відходила ні на крок. А тепер — «забирайся».
Коли Андрій поклав хлопчика, він підійшов до мене. На обличчі — холод. В очах — крижана рішучість.
— Чого ти ще тут? Я ж сказав: йди геть. Можеш забути про дитину. Він не потребує такої матері. Щоб я тебе більше не бачив.
Я не кричала. Не сперечалася. Лише шептала, що люблю сина, що готова змінюватися, стати кращою. Благала його зупинитися. Але він не слухав.
— Ти лише заважаєш. Ти йому лише шкодиш, Соломіє, — сказав він, ніби вистрілив. — Мені вже все зрозуміло.
Він зібрав мій рюкзак. Мовчки відчинив двері. І показав на вихід.
Я не пам’ятаю, як опинилася на вулиці. Усе пливло перед очима. Було холодно, руки тремтіли, в голові гуло лише одне: «Я залишила сина… Мене вигнали з життя моєї дитини».
Андрій не підняв трубку наступного дня. Не відповів через тиждень. Він заблокував мене всюди.
Я писала повідомлення, дзвонила його матері, благала, щоб мене хоч ненадовго пустили подивитися на сина. Але ніхто не відповідав. Я наче перестала існувати.
Я — мати. Я носила цього хлопчика під серцем дев’ять місяців. Я народила його, співала йому колискові, була з ним у безсонні ночі, тримала на руках, коли в нього боліли зубки.
А тепер — я «ніхто».
Андрій вирішив, що має право забрати в мене дитину. Не суд, не органи опіки. Просто чоловік, злий через те, що дитина застудилася.
Але ж я справді не винувата. Це була звичайна застуда. Осінь, протяги, дитячий садок, де всі діти хворіють. Але для Андрія це стало приводом. Приводом, щоб добити. Щоб звинуватити.
Я не знаю, чим усе закінчиться. Але я не здамся. Я знайду спосіб. Хоч через суд, хоч через роки — але я поверну сина.
Бо я — мама. І бути мамою — не тимчасова посада. Це на все життя. Навіть якщо твоє життя раптом опинилося за закритими дверима.