Замість себе
Мачуха знала, як дві копійки, що Ліля зовсім не мріяла стати дружиною вдівця. Не тому, що в того вже була донечка чи й сивини трохи перебралося, а просто боялась його, як чорт ладану. Очі в того чоловіка такі гострі, що аж подумки шукав на тобі правду від страху Ліліне сердечко бухкало так, що його могло чути чи не все село. Дивилася в підлогу, а коли все-таки піднімала очі, усі бачили сльози, що стікали по збентежених щоках ще швидше, ніж сніг тане на весні. Маленькі кулачки трусилися, і ніби хотіла тими рученятами відбитися від мачухи й від того «щастя», яке їй пропонували. Зрадницький язик сам випалив: «Піду».
От і домовилися! В такий дім, до такого господаря гріх не йти, тішилась мачуха, Він же з першої жінки пилюку здував, вона недужа була, бідоська, все ходила, наче осіннє листя лапав. Поки вона три кроки зробить, він вже зо пять накрутить! Загальмували вона дихає, мов паровіз, він її обнімає, заспокоює, ще й словечка кривого не скаже, не те, що твій татунько, бува, заводився. Коли вона вагітна була, то її взагалі майже ніхто не бачив усе лежала. А після пологів так і зовсім стала тінню. То він по ночах до доньки бігав, а вона весь час танула, як сніг навесні. Мати його так казала.
А ти красуня, для господаря, сенсейка до всього. Коса на заздрість! Прядеш, тчеш, і з сапою, і з серпом товаришуєш. Гріх віддавати тебе за молодого малого хлопака, у тих ще пороху в порохівницях не намело. А цей як на долоні: усе знаємо, що до чого. Щастя, кажу тобі, випало!
Самогонки вигоним, посидемо вечір і досить. Вдівцеві весілля не потрібне, померлій не час святкувати. А ще, каже, не збирайте жодного посагу усе в домі є, хата повна чаша.
Перший шлюб у Мирослава був по великій любові до Віри. Хоч і знали, що Віра слабка, хвороблива, мама його казала: «Тобі, синку, баба здорова потрібна, щоб не лежала, а поралась біля господарства», але не чулися до її поради ні люди, ні сам розум. Не вгадав би ніхто, що він усе одно вибере тільки Віру.
По селу йшли чутки: той Мирослав зашарований, бо тільки зачарований міг таке взяти на голову життя своє обернути на лікарню. Лікарі казали: у Віри легені, як сито, застуда і вже бронхіт із запаленням, а там й астма недалеко. А Мирослав думав, що любовю смерть зігнати можна доглядатиме, увесь недуг на себе забере. І ніби після весілля все було гарно.
Перший рік щастя текло цукор і мед. Та коли Віра завагітніла ніби душу вивернуло. Слабкість на всьому тілі, сонливість, нічого не могла: ні попрати, ні корову подоїти, ні косу заплести. Лікарі казали: токсикоз, от як народить окріпне. Мирослав піклувався, як міг, слова докору не сказав. Мати безперестанку строчила: мовляв, привів у дім не жінку, а нещастя. Він її й прогнав.
Віра народила дівчинку, і Мирослав думав, що тепер усе зміниться. Щось і змінилося, але ненадовго: одного разу застудилася і почала танути. Забрали в лікарню, а лікар по-сільському прямо каже:
У неї легені розсипаються.
Віра вже сама розуміла, що добром ці історії не закінчаться. Усміхається а в очах сльози й думка Що з донькою буде?. Усім виглядом прощається. Худорлява, плечі впали, руки висохли, ребра аж стирчать смерть навколо вже дихає їй у вухо.
Відчуваючи, що часу мало, Віра покликала чоловіка.
На світі не народився ще той, хто Божі плани змінить. Я стомилась боротися, й мені вже не силах Пробач мені, і доньці також. Призначена мені така доля.
Він взяв її гарячі руки в свої цілує, а по подиху вже бачить, що рахунок іде на хвилини Віра почала торохтіти про любов, про доню, і зрештою ледве вимовила:
Одружися на Лілії. Вона буде тобі гарною жінкою, а доньці матірю. Вона витерпіла чимало зі своєю мачухою й сестрами, пяним батьком Знаю її життя, і мама моя теж про все знає. Ліля добра, терпляча, працьовита не скривдить ні тебе, ні доньку. Лишися з нею таким, яким був зі мною. Пробач за такі слова, але душа за доньку болить. Але зважиш сам, твоя доля Божа справа. Запамятай: не скривди доньку, інакше прокляну й після смерті.
На останні слова вона стисла міцно його руку.
Мирослав плакав, як мала дитина. Після похорону рік він горював, а потім прийшов свататися до Лілії. Мачуха не прогаяла: тут як тут майже, як на ярмарку, готує, пакує. А тестя Мирослава вже давно марила: щоби внучка мала маму, щоб життя налагодилося, бо сама хворіла завтра могла вже не прокинутися.
Вона добрим словом згадувала зятя, як турбувався за дочку. Була би ступала йому чоло цілувати.
Сватання пройшло, як у серпанку тої Лілі не видно, то мовчання, то сльози Та згадала прохання Віри й погодилася. А що вже самотність набридла, на кухню у мачухи йти нема сили, а ще щодня волочити п’яного тата й слухати глузування сестер то, може, життя з Мирославом і було кращою перспективою. Десь йожилось у душі питання: чи зможе колись його полюбити?
Після сватання Мирослав запросив Лілю познайомитися з дочкою Олесею. Дівча закрилася в собі, мами немає, і все чогось виглядає у вікно. Він боявся приводити Лілю в дім, а чи не зажене малу на нову біду?
Дім ошелешив Лілю: меблі як в казці, рукоділля у кожному кутку, на стінах рушники й картинки. А тут Олеся навіть не злякалася, а почала кокетувати, винесла всі іграшки, кликала Лілю до гри й притискалася, мов до рідної.
А я тобі заплету косу, буде, як у справжньої принцеси! весело сказала Ліля.
Мирослав спостерігав, як душа тепліла, дивився й думав: «Оце ж і мої Вірині очі!»
Олеся «загнала» Лілю в свою кімнату, покривало зірвала, подушки збила і нісом до стелі! Ліля аж посміхнулася: пригадала, як сама мачуха їй діставалася, як ділила шматочок хліба хіба не з кетом, як отримувала вигріб за кожну не так помиту підлогу, як доношувала плаття після сестри, як укривала батька, що хропів на підлозі, своїм ковдрою Пригадала, як казала мачуха: «віддам тебе першому-ліпшому, як непотрібну худобу». Підійшла до Олесі, обняла міцно-міцно й вони так разом заснули.
Мирослав не пізнав себе: сиділи за чаєм, мовчки посміхались. Не відпустив Лілю й усе! Дружина має бути з чоловіком, а не там, де її не ждуть
Життя не голівудська казка, але на нашому українському подвірї й так буває: хтось стає чужим, щоб стати своїм, хтось відкриває нову любов, бо стару доля відняла. А в хліві корови, на кухні квасоля, а в домі нарешті знову чути сміх і щастя.
