**Щоденниковий запис**
Матірі — сімдесят три. Низька, зігнута, з руками, що завжди чимось заняті, і поглядом, де втома переплітається з ласкою. Вона простягає мені пакет і винувато посміхається:
— Ось груші, Оленко. Не дуже гарні, але свої. Без хімії. Ти ж любиш, так? Візьми, будь ласка.
Я беру. Звісно беру. І ряжанку теж, бо мама завжди «випадково залишає одну пляшечку», коли знає, що я заїду.
— Ти ж не одразу їдеш, ще повечеряєш з нами пару разів… — додає вона тихо, майже з надією.
Я сідаю в машину. Заводжу двигун.
Знову кудись їду. Знову тікаю. Робота, зустрічі, справи, міста, часові пояси, метушня… Усе важливе, усе термінове. Заїжджаю до мами лише тоді, коли вже все зроблено — між кавою з подругами і сеансом масажу, між презентацією та рейсом.
Приїжджаю не з порожніми руками — везу їй рибу, сир, солодощі. Питаю, як у них з батьком справи. Слухаю неуважно, перебиваю, іноді навіть з іронією — ну які в них може бути справи у їхньому віці? Живу паралельно.
Мама обов’язково скаже, що я «завжди роздягнена», що горло треба берегти, що кашель — через «розстібнуту куртку», і що працюю я занадто багато. Вона повторить, що життя — так, важке, що вона все розуміє, і що нічого страшного, що я рідко буваю.
А живемо ми в сорока кілометрах один від одного.
Телефоную їй майже щодня. Вона розповідає повільно, детально:
— На ринку помідори подорожчали. А у твоєї сестри в селі важко, сама тягне господарство. Петрушку після дощу треба знову зрізати. А кіт наш, Сирко, око розбив, не знаємо, де шкандибав…
Я слухаю. Іноді — лише зі ввічливості.
Мені здається, що в її житті нічого важливого не відбувається.
Я дратуюся, коли вона скаржиться на серце, а до лікаря йти не хоче. А я що можу? Я ж не лікар! Кажу їй: «Мамо, ну будь ласка, сходи! Я ж не знаю, що тобі пити!»
А вона раптом зовсім інакше, тихо:
— А кому ж ще поскаржитися, доню, як не тобі?..
І у мене завмирають пальці на трубці.
Бо це правда. Бо я — її людина. Єдина справді рідна.
І ось я, забувши все на світі, зриваюся. Мчу до неї. Без попередження. Без плану. Просто тому, що треба.
А вона — наче чекала. Вже на порозі з рушником. Вже смажить рибу. Батько ріже кавун, дістає пляшку домашнього вина:
— Молоде. Щойно перебродило, — каже він із гордістю.
Я відмовляюсь — за кермом. Він киває, наливає собі. Ми сміємося. Гучно, від щирого серця.
Мені холодно. Я вкриваюсь маминою теплою кофтою. Вона зараз же кидається вмикати піч:
— Зараз прогріємо кухню, щоб не мерзла.
І я знову маленька. Знову та дівчинка, у якої все добре. Яку люблять. Яку годують вечерею. Ради якої гріють повітря у кімнаті.
Усе смачно. Усе тепло. Усе — по-справжньому.
Мамо, рідненька…
Ти тільки живи.
Довго. Дуже довго.
Бо я не знаю, як це — жити, не чуючи твого голосу.
Бо в мене має бути точка опори, що б не сталось у світі. І цією точкою завжди була ти.
Мамо.
Просто будь.
*(Таке коротке щастя — мати її теплу кухню.)*
