На кухні пахло смаженими котлетами. Оксана спритнo перевертала їх на сковороді, домагаючись того самого хрусткого золотистого кольору. Маленький Тарасик тихесенько сопів у ліжечку в сусідній кімнаті. День видався виснажливим — безсонна ніч, прання, прибирання, готування, знову пелюшки. І все сама.
Раптом — крик. Той самий плач, від якого у матерів серце стискається.
“Іване, підійди до Тарасика!”, — гукнула Оксана, не обертаючись, але сподіваючись на реакцію чоловіка.
Тиша.
Вона кинула лопатку, залишила сковороду на плиті й метнулася до кімнати. Взяла сина на руки, приголубила, заспокоїла. Повернувшись, відчула — котлети підгоріли. Запах гіркоти розійшовся кухнею.
“Ну от, котлети — у смітник. Дякую, Іване”, — з гіркотою промовила вона.
Син знову заплакав. А Іван? Сидів, ніби прикутий, перед телевізором. Там йшов його улюблений матч.
“Іване! Я нічого не встигаю! Підійди до дитини!”, — голос Оксани став різким. І тут із кімнати лунав захоплений чоловічий крик:
“ГОООООЛ!!!”
Від цього галасу Тарасик заревів ще дужче.
Оксана знову кинулася до сина, притиснула до грудей. Вона вже не відчувала втоми — усередині клекотіло. Повернувшись на кухню, сіла до столу, закривши очі. Потім підійшла до чоловіка.
“Іване, будь ласка. Погуляй з Тарасиком. Мені треба закінчити справи на кухні, та й просто перевести дух…”
“Ти що, не бачиш? Я зайнятий!”, — відмахнувся він, не відриваючи очей від екрана.
“Усе. З мене досить”, — холодно сказала Оксана. “Насолоджуйся своєю свободою, Іванку. Я йду. До мами.”
Вона зібрала речі, зібрала малого. У візочку допоміг сусід — якраз виходив із під’їзду. За годину Оксана стояла біля дверей рідної хати.
“Мамо, ми з Тарасиком поживемо в тебе. Трохи…” Голос тремтів, але в очах була рішучість.
“Живіть, скільки треба”, — сказала мати. “Ви що, посварились?”
“Ні, просто я втомилася. Ти ж у відпустці — допоможи мені трохи, добре?”
Ввечері задзвонив телефон. На екрані — “Іван”.
“Оксано, куди ти пішла?”, — здивовано запитав він.
“Я тобі все сказала, коли йшла. Чи футбол виявився важливішим?”
“Я нічого не чув…” — пробурмотів він.
“Ось і твоя проблема — ти нічого не чуєш. Мене. Наше дитя. Тільки себе та м’яч по полю.”
“Знову почалося”, — буркнув він і відключився.
За годину — новий дзвінок:
“А вечеря де? Чому не приготувала?”
“А ти чому мені не допомагав? Я не встигла. Знаєш чому? Бо все — на мені.”
“І коли ти повернешся?”
“Не знаю. Може, через місяць. Може, через два.”
“То навіщо ти взагалі заміж виходила, якщо від мами відірватись не можеш?!”
“Навіщо? — голос її здрігнув. — Щоб готувати тобі, прибиІ більше він ніколи не побачив її обличчя, бо вона знайшла силу обірвати те, що більше не варте її серця.