**До горизонту разом**
Сьогодні я повернувся додому, у нашу маленьку селищу біля Львова, після довгої відсутності на службі. Теплий літній вечір обіймав рідні краєвиди, і в кожній стежині відчувався солодкий біль за домом. Саме тоді приїхала Олеся — та сама дівчина, в яку я був закоханий ще зі шкільних років. Вона завітала на вихідні, щоб провідати родичів і, напевно, провести кілька чарівних днів у спокії сільського життя.
Зустрілися біля старої різьбленої калітки. Обійми, довгі погляди, тихі слова — все це раптом огорнуло нас теплом. Сусіди, які вже давно спостерігали за нашою юнацькою історією, почали перешіптуватися: «Остап і Олеся — от це пара!» Адже кожен бачив, як я, стрункий та русявий, дивився із трепетом на Олесю — студентку з чарівними каріми очима та сяючою усмішкою.
Але вже наступного вечора, коли Олеся збиралася повертатися до міста, усе змінилося. Біля її хати з’явився автомобіль із гучними гудками. З нього вийшов Андрій, почервонілий від гніву, його слова швидко переросли в бурю.
— Ти ж таки їдеш до Львова, — намагався він говорити спокійно, простягаючи руку, — то я приїхав тебе підвезти…
Олеся різко підвелася, стиснувши губи:
— Просила ж тебе, Андрію, сюди не приходити! Я сама впораюся!
Голос їй тремтів, а Андрій, не зважаючи, продовжував наполягати. Все це бачили сусідка Галина й я, який стояв осторонь, ніби занурений у тривожні думки. На хвилину я відійшов, щоб осмислити ситуацію, а потім повернувся, сівши на свій старенький мотоцикл, потертий дорогами.
Олеся, помітивши мене, миттєво перекинула сумку через плече, надягла шолом і сіла позаду. Тоді міський хлопець, що приїхав із Львова, глузливо ляснув по керму:
— О, тепер зрозуміло, чому така вперта…
Я лиш міцніше обійняв Олесю за руку, завів двигун і вирушив у дорогу. Разом ми їхали викружкуватою селянською стежкою, вкритою пилом і золотим промінням заходу. Кожен кілометр став для нас символом того, як можна подолати будь-які перешкоди, якщо йти разом.
Ми проїжджали повз городів і старих хат, і я, немов мрійник, тихо промовив:
— Знаєш, Олесю, я хочу йти з тобою цією дорогою аж до самого краю світу. Нехай вона ніколи не кінчається…
Вона усміхнулася, очі їй блищали:
— Серйозно? Аж до краю?
— Так, — відповів я, стискаючи її руку. — Без тебе я не бачу свого завтра.
Так ми й жили роками. Село не змінювалося: ранки та вечори ми проводили разом, ділячись мріями й радощами. Іноді Олеся їздила до міста на навчання, а я залишався, але відстань не могла затьмарити наших почуттів. Кожна зустріч була світлою.
Одного разу, повернувшись із дипломом, Олеся побачила, що я став певнішим у собі. Ми знову сиділи в альтанці біля мого будинку, говорячи про життя, плани, обіцянки.
Сусіди вже звикли бачити нас разом. Навідь Галина, завжди мудра, казала, що наша любов — справжній доказ того, що й у селі може розквітнути щастя, яке розганяє самотність.
Тієї ночі, під зоряним небом, я прошепотів:
— Олесю, я хочу, щоб ми завжди були разом. Нехай моє серце належить тобі до кінця.
Вона засміялася:
— Тоді йдімо до горизонту разом. Я вірю — наша любов подолає все.
Так ми й йдемо. І кожен новий день з нею — як світанок, повний надії.
**Життя коротке, але воно стає довшим, коли ти йдеш поруч із тим, кого любиш.**
