«Не кидайте старого»: історія одного батька, який залишився з нічим і все ж сподівався на прощення
Олег зайшов до матері без попередження.
— Сину, вітаю! Чому не подзвонив заздалегідь? — здивувалася Ганна, побачивши сина на порозі.
— Та я поруч був, вирішив заглянути, провідати, — знизав плечима Олег.
— Заходь, хоча б чаєм пригощу, — запросила його мати.
Він пройшов на кухню, сів за стіл. Щось у його погляді було неспокійним, тривожним.
— Олеже, у тебе щось трапилося? — із занепокоєнням спитала Ганна.
— Мамо, мені тут батько повідомлення надіслав… — тихо промовив він і простягнув їй телефон.
Жінка глянула на екран, прочитала — і кров у жилах у неї застигла.
«Сину, потрібно серйозно поговорити. Приходь до мене в суботу. Захопи братів. Йдеться про спадщину. Твій батько.»
Кілька років тому Ганна прийшла на роботу в сльозах. Колеги не одразу зрозуміли, що сталося, але вона, витерши очі, сказала:
— Мій чоловік проміняв нас із синами на молодшу жінку.
— Та ви ж стільки років разом! Хто б міг подумати…
— І я не могла. Він сказав, що давно перестав бачити в мені жінку. Я для нього — просто сусідка, мати його дітей. Не дружина. Не кохання. Він попросив розлучення.
— Може, ти надто опікувалася ним? Чоловіки це не люблять…
— Та де там опікувалася! У мене навіть часу на нього не було — діти, робота, все на мені. Він був дорослим чоловіком. Просто… у нього натура така. Усе життя тягнуло наліво. Поки грошей не було — повертався. А як тільки знайшов гарну роботу, раптом згадав, що йому бракує пригод.
Після розлучення він пішов до молодої колеги. Там був і роман, і нове життя, і гроші. А потім… як у дешевому серіалі. Робота пішла під укіс, грошів стало менше, і його «кохання» швидко знайшла заміну.
— Ми викинули твої речі за паркан, — заявив їй новий парубок Оксани. — Встигнеш — підбереш.
Ігор, збитий з пантелику, принижений, повернувся у стареньку квартиру своєї матері. Там він і залишився. Ні родини, ні майна — все, що лишилося, це гіркота. Він спробував влаштувати особисте життя знову, але жінки, яких він зустрічав, не влаштовували його матір. Та стала сварливою, ревнивою, і жодну не приймала. Так і залишився сам.
А його сини росли, незважаючи ні на що. Старший, Олег — сумлінний і відповідальний. Робив на будівництві, одружився, став батьком. Середній, Тарас — життєрадісний і добрий, вступив до медичного університету, одружився з однокурсницею. Молодший, Юрко — холостяк, але щасливий. Сказав прямо: «Мені й самому добре».
І ось тепер батько нагадав про себе. Він кликав. Брати, неохоче, пішли. Те, що вони побачили в квартирі, вразило їх: бруд, сирість, батько — блідий, згорблений, ніби з нього злізли роки і гідність.
— Заходьте. Сідайте, — прохрипів він. — У ногах правди нема, у мене — тим більше. Мати ваша померла. Я сам. Зрозумів, що нікому не потрібен. А ви — мої діти. Спадкоємці. Квартира моя. Не кидайте мене, і після смерті все ваше. По рівній частині. Або як домовитеся…
Брати переглянулися. Сказати, що вони були зворушені — значить нічого не сказати. Жаліючи батька, вони пообіцяли подумати. А ввечері зібралися у матері, розповіли їй усе — і тут почалося.
— Ви ж мені поступитеся своїми частками? — першим заговорив Олег. — У мене родина, діти, мені потрібніше.
— Почекай, — насупився Тарас. — У нас із дружиною теж плани на дитину. Оренда нас душить. Я хотів би продати свою частину і внести перший внесок на іпотеку.
— А я що? Раз у мене нема родини — то й частка мені не належить? — обурився Юрко. — Моя частина — моя. Хочу — продам, хочу — пропию. Це моє право!
Голоси ставали все голоснішими. Ганна, яка сиділа поруч, не могла повірити, як колись дружні сини стали ворогами через обіцяну квартиру.
— Тихо! — вигукнула вона. — Що ви робите?! Жодної квартири ще нема! А ви вже сваритеся!
— Мамо, вибач… — першим здався Олег. — Не хотів тебе засмучувати.
— Все гаразд, — буркнув Тарас. — Ми самі заробимо.
— Я не жадібний, мені ваша частина не потрібна, — додав Юрко. — Просто прикро стало, ніби я не член родини.
І раптом мати промовила:
— Тоді так. Я розміняю свою квартиру на меншу, з доплатою. А гроші — поділю між вами. Щоб у нікого не було образ.
— Мамо! — одностайно скрикнули вони. — Не треба! Ми знаємо, як тобі тут подобається. Ми самі впораємось.
Ганна заплакала. Не від горя, а від щастя. Усі троє її синів — різні, але серце в них одне. І за нього вона боролася все життя.
І ця боротьба, нарешті, принесла спокій.
