Сьогодні в мене стався кумедний випадок, і я вирішив записати його в щоденник.
Хтось із вас коли-небудь побачив людину свого віку й подумав: «Не може бути! Невже я виглядаю так само?» 😅
Ось що трапилося з моєю знайомою:
«Мене звуть Оксана. Я чекала на автобус на зупинці, а коли зайшла, помітила посвідчення водія. Там було його повне ім’я — і воно мені щось нагадало.
Раптом я згадала високого гарного хлопця з чорним волоссям, в якого була закохана ще в школі… майже 35 років тому.
На мить мене пройшла думка: «Невже це він? Той хлопець, який мені так подобався?»
Але коли я уважніше подивилася на водія, відкинула цю ідею. Він був лисим, з сивиною, зморшкуватим, з невеличким животиком — виглядав набагато старшим!
Та все ж я не втрималася й запитала:
— Вибачте, а ви не вчилися в школі №35?
— Так, вчився! — відповів він із посмішкою.
— А який рік випуску?
— 1982… А чому ви питаєте?
Тоді я випалила:
— Ми ж були однокласниками!
Він прискіпливо подивився на мене…
А потім…
ЦЕЙ ЧОЛОВІК…
ЛИСИЙ,
СИВИЙ,
ЗМОРШКУВАТИЙ,
ТРОХИ ПОВНИЙ,
ІЗ ВТОМЛЕНИМИ ОЧИМА ТА ПОВІЛЬНОЮ ХОДОЮ…
ПИТАЄ МЕНЕ:
— А ви який предмет викладали, пані?
😑
З того дня я ніколи не суджу людей за зовнішнім виглядом.
Але зізнаюся… наступного разу я доклала більше зусиль, щоб гарно виглядати! 😉»
Смішно, чи не так? Але й трохи болюче. 😆
Отже, урок на сьогодні: час іде для всіх, але як його зустрічати — вибір кожного.