— Доброго ранку, — пробуркотіла Світлана, заходячи в офіс і важко опускаючись у своє крісло. Ввімкнула комп’ютер, відвела погляд у окно, де низькі хмари зливались із дощем, навіть не глянувши на колег.
— Доброго, — відповіли Олена та Марія, переглянулись і знизали плечима. Зазвичай промениста і балакуча Світлана, чия доброзичність була легендою у відділі, мовчала, стиснувши губи. Здавалося, що разом із дощем за вікном у її душу прокралася та сама сірість.
У кабінеті працювали троє: Світлана, тридцятирічна мама сина, заміжня, врівноважена та акуратна; Олена — старша за всіх, тридцять шість, двоє дітей, жвава й енергійна; та Марія — наймолодша, двадцять сім, живе з хлопцем, у шлюбі не була. Олена, як і годиться, була ініціатором усіх перерв і розмов.
— Дівчата, може, кави? — не витримала вона тиші й підвелась до кухонного куточка. — Зараз буде.
— Давай, — підтримала Марія. Світлана мовчала.
За хвилину Олена повернулась із підносом, на якому стояли три чашки. Світлана кивнула без слов, не показавши навіть вдячності поглядом. Марія намагалася розрядити напругу:
— Дякую, Оленко! Ти у нас справжня господиня року.
Вони з Оленою засміялись, а Світлана ледве помітно посміхнулась. Олена, не витримуючи, видихнула:
— Світлано, ну скажи, що трапилось? А то я вже думаю, може, ми тебе чимось образили?
— Та ні, що ти, — похитала головою Світлана, — просто вдома важко. Та й не вдома… з родичами.
— Знов Тетяна? — нахмурилась Марія. — Слухай, скільки можна… Не звертай уваги, чесно. Тому що це вже занадто.
— А як не звертати, коли ми живемо буквально через стіну? Два будинки на одній ділянці. Андрій мій, як завжди, робить вигляд, що нічого не помічає. А його брат Віталік — нормальний, спокійний. А от Тетяна… Це просто катастрофа. Вчора я не витримала. Вилила їй усе, що накопичилось. Тепер і сама не знаю, як далі поряд жити.
Коли Світлана вийшла заміж за Андрія, його батько збудував два однакові будинки на подвір’ї: один — старшому синові Віталіку, другий — молодшому, Андрію. Після весілля Світлана з Андрієм оселились у своєму домі, а по сусідству — Віталик із дружиною Тетяною. Але минуло лише кілька днів після весілля, як трапилось лихо: у автокатастрофі загинули батьки Андрія й Віталіка. Брати залишились самі, на одному подвір’ї, зі своїми сім’ями.
Спочатку все було добре. Майже одночасно обидві дружини народили дітей. Здавалось, життя тече паралельно, мирно. Але поступово Світлана почала відчувати, наскільки вони з Тетяною різні.
Тетяна — гаряча, голосна, постійно незадоволена. Світлана ж — навпаки: тиха, любить спокій, домашній затишок, самотність на кухні під музику та запах кави зранку. Андрій — теж спокійний, врівноважений. У цьому вони ідеально підходили одне одному.
— Я ніколи не любила галасливі компанії. Моя сім’я — це мій світ, — ділилась Світлана з колегами. — Мені добре з чоловіком і сином, нам не потрібні треті.
А Тетяна думала інакше.
— Ми всі одна сім’я, і мусимо бути разом! Що це за замкненість? — твердила вона.
Але якби лише слова… Тетяна з самого початку поводилась, як господиня всього подвір’я. Свою територію вважала спільною, лізла у справи Світлани й Андрія без дозволу. Могла ввірватись у будинок, не постукавши, навіть коли Світлана годувала чи колихала дитину.
— Ой, я думала, ти вже встала! Ну добре, не заважаю! — і гримнула дверима.
У вихідні, коли Світлана прокидалась раніше, щоб насолодитись ранковою кавою наодинці, Тетяна з’являлася у вікні, ніби за розкладом:
— Каву п’єш? Налий мені теж, зараз прийду! — і за хвилину вже сиділа на її кухні.
— Іноді я просто хочу побути сама… — говорила Світлана чоловікові. — А вона наче спеціально руйнує мій спокій.
Але сказати прямо — не дозволяло виховання. Хоча навіть Віталик, чоловік Тетяни, не раз зауважував їй:
— Тетяно, дай Андрію зі Світланою спокій. Ти б сама не витримала, якби до тебе так вривались.
Одного вечора, після важкого тижня, Світлана замовила додому суші. Невелике свято — син закінчив чверть на відмінно. Лише вона вийшла забрати замовлення, як Тетяна вискочила із сусіднього будинку:
— Суші?! Ви замовили суші й мені не сказали?! Чому завжди мовчиш?! — і обрушила на неї потік докорів.
Світлана зніяковіла, Андрій намагався заспокоїти, але Тетяна влаштувала сцену на всє подвір’я. Віталик забрав її додому, але крики ще довго лунали крізь стіну. Світлана зачинила двері й заплакала.
— Чому я муся з нею узгоджувати кожну покупку, кожен вечір? Це наша родина, наше життя! — вибухнула вона, стриА потім, коли дощ за вікном почав стихати, Світлана зрозуміла: вона вже не боїться боротьби за свій спокій, бо тепер знала — має право на свою тишу без чужих криків за дверима.
