Київ. Осінній вечір. Холодний вітер, втомлені очі та ще більш втомлене серце. Соломія повернулася додому після десяти годин у торговому залі супермаркету. В голові крутилася лише одна думка:
— Хоч би Дмитро хоч картопельки посмажив…
Квартира зустріла запахом чогось смачного. Соломія зняла куртку, скинула черевики, увійшла на кухню — на столі стояли тарілки з паруючим пюре й запеченою курочкою. Поруч — ложки, сіль, хліб, чайник. Дмитро мовчки кивнув на стілець:
— Сідай.
— Ого, сьогодні що, свято? — Соломія натягнуто посміхнулася. — Це щось новеньке?
— Найзвичайніша їжа, — пожав плечима він. — Але в мене до тебе розмова.
Їли мовчки. Курочка — ніжна, пюре — у міру солоне. Соломія поставила чайник, заварила м’ятний чай. Сіла навпроти чоловіка.
— Ну, говори. Бачу, щось тебе гризе.
Дмитро довго дивився в вікно. Потім перевів погляд на дружину.
— У діда з бабусею в суботу — золоте весілля. Нас запросили.
— А, це ті, що п’ятдесят тисяч нам на весілля подарували? Ну і як ми туди поїдемо? Ми ж збиралися розлучатися.
— Ну, давай поїдемо. Просто так. Люди похилого віку, їм буде приємно. Ми поки що ще офіційно одружені.
Соломія сумнівно подивилася на нього. Сил не було. Ні сваритися, ні миритися.
— Гаразд, давай. Може, востаннє разом у гості схожимо.
Їхали в машині батька Дмитра. Він із татом — попереду. Соломія — з його матір’ю на задньому сидінні. Тиша.
— Ви що, посварилися? — прошепотіла свікруха.
— Ні, — відповіла Соломія із напруженою посмішкою.
— Подивись, які кільця ми купили їм на ювілей. Золоті, гарні.
— Гарні, — кивнула вона.
— Живіть дружно. Ось і вам через п’ятдесят років діти такі ж подарують.
Соломія опустила очі. П’ятдесят років? Це ж ціле життя…
На ювілеї було весело: молодь, дорослі, літні люди. Столи ламалися від їжі, сміх, тости. Але Соломія трималася подалі від чоловіка. Жінки з родини Дмитра одразу ж забрали її у вир підготовки розважальної програми. Їм було трохи за тридцять, як і їй. Вони сперечалися, підколювали чоловіків, але… було видно — кохали їх.
Соломія ловила себе на думках:
— А я його люблю? А він — мене?
Можливо, колись кохала. Але зараз… Дім — не затишний. Грошей — вічно не вистачає. Нове пальто не може собі дозволити вже три роки. Діти? Він навіть не згадує про них. Роботи нормальної не знаходить. А колись же був мрією…
Свято закінчилося пізно. Гостей розвезли по домівках. Бабуся Марія підійшла до молодих:
— Залишайтеся у нас. Переночуєте. І допоможіть трохи прибрати.
Соломія й Дмитро мовчки почали збирати зі столів. Працювали злагоджено, без слів. За дві години у хаті знову було чисто.
Бабуся поставила чай.
— Ну, Василю, от ми і п’ятдесят років разом витримали, — усміхнулася вона дідові.
— А скільки разів ледь не розлучилися, — буркнув той. — До РАГСу доходили.
— Та дійшли назад.
— Я ж тоді без роботи був, грошей не було, — згадав дід.
— А ти забув, як на мене всі заглядалися? Принцесою мене звали. А ти сяяв, як ліхтарик.
— Та ну… Принцеса, — фуркнув він, але в очах його горіло тепло.
Соломія дивилася на них — і щось стискалося всередині. Вони сперечалися, перебивали один одного, але… кохали. По-справжньому.
— Ми були такими самими, — подумала вона. — Молоді, гарячі, ображені. Впевнені, що маємо рацію. А тепер вони сміються з того, через що ледь не розлучилися.
Бабуся Марія дістала з кишені конверт:
— Ось, купіть собі щось. На осінь. І не сперечайтеся. Ми з дідом не збідніємо.
Соломія хотіла відмовитися, але Дмитро взяв.
— Дякую, бабусю.
— Усе, ідіть відпочивайте. Кімната готова.
Кімната була знайома — тут Дмитро проводив дитинство. Тільки тепер у ліжку було двоє. Вони лігли. Мовчали.
— Соломіє… — прошепотів він.
Вона притулилася до нього. Тепле, рідне плече. Не багатство. Не шуба. Просто — він.
Дмитро заснув. А Соломія дивилася у стелю.
— Добре, що ми не розлучилися. Купимо мені завтра пальто. А потім, можливо… І дитинку. А потім, може, й онуки. А через сорок дев’ять років… золоті кільця. Такі самі.
Вона усміхнулася. Вперше за довгий час. І заснула. Спокійно. Поряд із ним.
